— Дерева й ліани затаврували його, Братику, зробили з нього ту смугасту істоту, яку ми бачимо зараз. І він не хотів більше їсти їхні плоди. З того дня він став зганяти свою злість на оленях та інших травоїдних, — сказав Балу.
— Так і ти знаєш цю легенду. Балу? Чому ж я не чув її від тебе?
— Тому, що Джунглі багаті такими переказами. Якщо я почну їх розповідати, цьому й кінця не буде. Пусти моє вухо, Братику.
ЗАКОНИ ДЖУНГЛІВ
Щоб дати вам хоч деяке уявлення про Закони Джунглів, я поклав на вірші (Балу любив повторювати їх речитативом) деякі Закони, що стосуються вовків. Звичайно, в Джунглях існують сотні і навіть тисячі інших Законів, але цілком достатньо й наведених тут, щоб скласти певне уявлення про основні правила поведінки в Джунглях.
Джунглів Закони одвічні й нетлінні,
Як суша й небесна твердь.
Благо вовкові, який їх пильнує,
Доля ослушника — Смерть!
Так, як ліана по стовбуру в'ється,
В Джунглях Закон пробігає,
Зграї могутність — в одному вовкові,
Сила вовкова — в Зграї.
Пий досхочу, але пий тільки в міру;
Тіло щоденно купай.
Ніч — для ловитви, день — для спочинку,
Завжди про це пам'ятай.
Шакал підбирає недоїдки тигра;
Тобі ж, вовченя, треба знати:
Як виростуть вуса, ти — Вільний Ловець,
І харч мусиш сам добувати.
Мирися із Сильними Джунглів —
Пантера то, тигр чи ведмідь —
І не турбуй ні Мовчальника Хаті,
Ні вепра, що смирно лежить.
Як зіткнуться раптом дві Зграї
У Джунглях на стежці вузькій,
Поки Вожак з Вожаком розмовляють,
Ти збоку тихенько постій.
Щоб розбрат не зменшував Зграї,
Ти завжди й таке пам'ятай:
Шукаючи місце для бійки з вовком,
Сторонніх очей уникай.
Знай: лігво вовкове — твердиня;
Нема туди входу нікому:
Ні тим, хто. на Раді керує,
Ні Ватажкові самому.
Лігво вовкове — твердиня;
Коли ж воно надто відкрите,
Рада наказ посилає —
І мусить вовк місце змінити.
Якщо ти забив до півночі,
Криками ліс не буди:
Сполохаєш оленя з паші,
І будуть голодні брати.
Бий лиш для себе й для матки,
І для малого щеняти.
Тільки не бий для забави
Й Людини не смій зачіпати!
Віднявши у слабшого здобич,
Усього ти сам не з'їдай.
"До кволого — жалість!" — каже Закон.
Тож голову й шкуру віддай.
Здобич Зграї належить всій Зграї:
На місці їж, скільки з'їси…
Та під страхом смертної кари
Додому й хряща не неси!
Здобич вовкова належить вовкові,
І порядкує над нею лиш він.
Аж поки сам вовк не дозволить —
Із Зграї не їсть ні один!
Коли ще нема йому року —
Право такого щеняти
Здобиччю будь-кого з Зграї
Вщерть свій живіт наповняти.
В лігві володарка — Мати.
В усіх одноліток своїх
Чверть а туші вона забирає
Для годівлі щенят молодих.
Право печера — за Батьком;
Він сам собі вільно полює,
Зграї своїй не підвладний,
І тільки на Раді звітує.
За вік його, спритність і розум,
За ікла, мов бивні слонові,
В усьому, про що не говорить Закон,
Закон — в Вожаковім Слові.
Такі оце Джунглів Закони:
Одвічні вони й непорушні!
Основа ж, і серце і мозок Закону
В одному:
Вовча послушність!
ТИГР! ТИГР!
— Як полював ти, мислпвцю-смільчак?
— Стомився, від холоду зовсім закляк.
— А де ж тая здобич, що їй вполював?
— У Джунглях пасеться вона серед трав.
— А де ж твоя міць, що пишався ти нею?
— Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю.
— А зараз спішиш по чиєму сліду?
— Ох, брате, в барліг помирати іду.
Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни; але зупинятись тут не мав охоти: Джунглі були дуже близько, а він нажив там принаймні одного лютого ворога. Тому він поспішав, тримаючись нерівної дороги, що вилася вниз долиною, пробіг не менше двадцяти миль, поки опинився у незнайомій для нього місцевості. Долина переходила в широку рівнину, засіяну скелями і порізану ярами. В одному кінці її стояло маленьке село, а з другого кінця непролазні Джунглі дугою підходили до самих пасовиськ і там уривались, немовби їх відрізали ралом. По всій рівнині паслися зебу і буйволи; коли хлопчики, що наглядали за худобою, побачили Мауглі, вони з галасом кинулись геть, а жовті приблудні собаки, що вештаються біля кожного індійського села, зняли скажений гавкіт. Мауглі все йшов уперед, бо був страшенно голодний, і коли наблизився до царини[3], то побачив, що колючий пліт, яким затуляли на ніч царину, був відсунутий убік.
— Уф! — вихопилось у нього, бо йому часто траплялись такі перешкоди під час нічних полювань. — Виходить, що й тут люди бояться Племен Джунглів!
Він сів коло воріт, а коли до нього підійшов чоловік, устав, роззявив рота і засунув туди палець, показуючи, що голодний.
Чоловік витріщив на нього очі й гайнув вулицею, кличучи жерця — високого, гладкого чоловіка в білому одязі, з червоною те жовтою цяткою на лобі. Жрець прийшов до царини, а разом з ним з'явилось не менше як сто селян, які галасували, сперечались, здивовано дивились на Мауглі і тикали на нього пальцями.
"Які дивні звичаї у цих людей, — подумав Мауглі. — Тільки Сіра Мавпа могла б так поводитись!"
Відкинувши назад своє довге волосся і насупившись, він пильно дивився на юрбу.
— Чого тут лякатись? — сказав жрець. — Погляньте на його руки та ноги — на них сліди від вовчих зубів. Він виріс серед вовків і втік з Джунглів!
Справді, коли Мауглі бавився з вовченятами, вони часто ненароком, але досить боляче його кусали, від чого на руках і на ногах у нього лишилися білі шрами. Але сам він ніколи б не сказав, що то були укуси: він знав, що таке справжні укуси.
— Арре, арре — ах! ах! — закричали в один голос дві чи три жінки. — Бідна дитина, вся покусана вовками! Але він гарненький хлопчик! Гляньте, у нього очі, мов жаринки. Справді, Мессуа, він схожий на твого хлопчика, якого вкрав у тебе тигр!
— Пустіть мене подивитись, — сказала жінка з важкими мідними кільцями на зап'ястках рук і на кісточках ніг. Вона приставила долоню до чола і пильно почала вдивлятися в обличчя Мауглі. — Ні, це не він: він дуже худий. Але очі в нього точнісінько такі, як і в мого хлопчика!..
Жрець був людина спритна, і він знав, що чоловік Мессуа, — найбагатший господар у селі. Тому він на хвилину звів догори очі й урочисто промовив: