Не Мор, павич, щоб злетіти увись;
Він і не Манг, кажан, щоб учепитись за гілку.
Говіркі низькорослі бамбуки, скажіть же хоч ви,
куди це подівся Шер-Хан?
Агов! Він тут! Ось де він!
Під ногами у Рами Кульгавий лежить!
Вставай, Шер-Хане! Вставай і вбивай!
Ось твоя здобич!
Буйволи шиї свої могутні
самі підставляють тобі під удар.
Тихше! О тихше!.. Він спить.
Не будіте його,
бо він сильний занадто…
Ось шуліки злетілися вже подивитись,
як міцно він спить.
І сповзлась мурашва, щоб дізнатись,
в чім справа.
Он яка тобі честь превелика, Шер-Хане!
Алала! Я не маю одежі, щоб тіло прикрити своє.
Мені соромно так зустрічати гостей,
і шуліки побачать, що я зовсім голий.
Тож позич мені шкуру, Шер-Хане!
Дай мені свою гарну, смугасту шкуру,
щоб я міг в ній з'явитись
на Скелі Ради.
Присягаюсь биком, що викупив мене,
Присягаюсь, я дав обіцянку —
маленьку обіцянку.
І тільки шкури твоєї бракує мені, щоб додержати слова свого.
З ножем у руці, з довгим іклом, яким користуються люди,
я згинаю коліна, щоб взяти дарунок собі.
Хвилі Вайнгунги, з любові до мене Шер-Хан віддає мені шкуру!
Тягни її, Акело! Тягни, Сірий Брате!
Ой, важчезна Шер-Ханова шкура!
Люди з села чомусь розгнівались на мене.
Вони кидали в мене камінням і сердито кричали на мене.
І от рот мій посічений, губи розбиті…
Я піду вже від них.
Ходімте зо мною, Сірі Брати!
Крізь гарячу темряву ночі ми підем від людської оселі;
замість вогників в їхніх хатинах
нам світитиме місяць у небі.
Хвилі Вайнгунги,
за що люди прогнали мене?
Я ж нічого поганого їм не зробив,
але люди злякались мене і…
прогнали.
Чому?
Ти, Вовча Зграє, також прогнала мене.
І от Джунглі заперті для мене,
як заперті ворота сільські.
Чому?
Як блукає між звірами й птаством кажан,
так і я от блукаю
між Джунглями й селом.
Чому?
Я танцюю на шкурі Шер-Хана, а на серці мені дуже тяжко.
Рот мій посічений, губи розбиті,
та на серці вже легко мені,
бо я знов повернувся у Джунглі.
Чому?
Ці дві думки змагаються в мені,
як напровесні борються гади.
Сльози тьмарять мій зір, а проте я сміюсь,
коли вони ллються у мене з очей.
Чому?
Два Мауглі в мені…
Та Шер-Ханова шкура уже під ногами у мене.
Всі Джунглі знають, що я переміг Шер-Хана.
Подивіться ж,
пильніш подивіться, вовки!
Але ж лихо мені! Бо на серці у мене так тяжко від дум,
котрих я зрозуміти не можу.
НАШЕСТЯ ДЖУНГЛІВ
Дерева й ліани, закрийте хатини,
Здушіте їх безліччю віт!
Забудьмо назавжди і мову Людини.
І вигляд, і запах, і слід!
Дощ хай погасить і змиє
Вогнище в лігві людському,
В полі хай спіє, що вітер посіє,-
І голод їх вижене з дому;
Стіни покришаться, ложе зотліє —
Тут вже не жити нікому!
Ви звичайно, пам'ятаєте, як Мауглі, прикувавши шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, сказав уцілілим вовкам Сіонійської Зграї, що віднині він полюватиме в Джунглях сам, а четверо дітей Матері Вовчиці і Батька Вовка заявили, що полюватимуть разом з ним. Але нелегко зразу перемінити свій спосіб життя, та ще в Джунглях. Передусім, як тільки розійшлася Зграя, Мауглі забрався у свою рідну печеру і проспав там цілий день і цілу ніч. Потім він розповів Матері Вовчиці та Батькові Вовкові все, що вони могли збагнути, про свої пригоди серед людей; і коли хлопчик примусив промені вранішнього сонця бавитися на лезі мисливського ножа, того самого ножа, яким він здер шкуру з Шер-Хана, батьки сказали, що їхній син дечого навчився. Акелі і Сірому Братові теж довелось розповісти, як вони допомагали Мауглі загнати буйволів у яр; навіть Балу видерся на горб, щоб послухати їх, а Багіра чухалася і муркотіла від задоволення, слухаючи, як Мауглі переміг тигра.
Вже давно зійшло сонце, але ніхто ще не збирався спати, і час від часу Мати Вовчиця закидала голову вгору і пирхала, з насолодою втягуючи повітря, коли вітер доносив запах тигрової шкури із Скелі Ради.
— Але без Акели і Сірого Брата, — сказав, нарешті, Мауглі,— я б нічого не міг зробити. Ех, Мамо, Мамо, аби ти побачила, як ці блакитношерсті буйволи летіли яром або як вони ринули у ворота, коли Людська Зграя почала кидати в мене каміння!
— Я рада, що не бачила останнього, — сказала суворо Мати Вовчиця. — Не моя звичка спокійно дивитися, як моїх дитинчат ганяють, мов шакалів! Я примусила б Людську Зграю поплатитись, але пожаліла б жінку, яка давала тобі молоко. Так, я помилувала б тільки її одну.
— Годі тобі, Ракшо! — ліниво озвався Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося таке мудре, що його власний батько мусить лизати йому ноги. А що значить одна-дві зайвих подряпини на голові? Дай Людині спокій!
— Дай Людині спокій! — обізвались луною голоси Балу та Багіри.
Мауглі поклав голову на бік Матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що особисто йому більше не хочеться ані бачити, ані чути Людину.
— А що, — сказав Акела, нашорошуючи вухо, — коли люди не дадуть тобі спокою, Братику?
— Нас п'ятеро, — озвався Сірий Брат, окинувши поглядом гурт і клацнувши щелепами при останньому слові.
— Ми також не відмовилися б від такого полювання, — сказала Багіра, злегка помахуючи хвостом і не зводячи очей з Балу. — Але навіщо думати зараз про Людину, Акело?
— Річ у тому, — відповів Самотній Вовк, — що коли шкуру жовтого злодія розстелили на скелі, я повернувся в село по своїх власних слідах, і всю дорогу збочував, і перекидався, щоб переплутати всі сліди-стежки на випадок, якщо хто-небудь надумає за нами погнатися. Коли ж я переплутав сліди так, що й сам не міг у них утямити, Манг, кажан, пурхнув між деревами і повис наді мною. Він сказав: "Село Людської Зграї, звідки вигнали Людське дитинча, гуде, мов осине гніздо".
— Так, я шпурнув туди великий камінь, — засміявся Мауглі, який часто розважався тим, що кидав спілі папави в осине гніздо і потім мчав до найближчого озера, щоб роздратовані оси не наздогнали його.
— Я поцікавився, що бачив Манг. Він відповів, що Червона Квітка цвіте біля сільських воріт, і люди з рушницями сидять навколо неї. Тепер я маю підстави думати, — Акела подивився скоса на старі шрами на боках, — що не ради забави люди беруться за рушниці. — Скоро, Братику, Людина з рушницею піде по нашому сліду, якщо вже не йде по ньому.