Мессуа засміялася і поставила перед Мауглі вечерю — кілька жорстких коржиків, спечених на димному вогні, рису, шматок сушених кислих тамариндів. Цього було досить, щоб дочекатися вечірнього полювання. Запах росяних драговин збуджував у Мауглі неабиякий голод і неспокій. Йому хотілося скінчити свою весняну прогулянку, але дитина не злазила йому з рук, а Мессуа хотіла неодмінно розчесати його довге чорне, з сизим полиском волосся. Розчісуючи, вона наспівувала прості дитячі пісеньки, то називаючи Мауглі своїм сином, то прохаючи його передати дитині частину своєї влади над Джунглями.
Хатні двері були зачинені, але Мауглі почув добре знайомий звук, і в цю ж мить побачив, як у переляканої Мессуа одвисла нижня щелепа: попід дверима просунулася велика сіра лапа, і Сірий Брат заскімлив знадвору жалібно і тривожно.
— Зачекай там! Ви не хотіли йти, коли я кликав вас, — озвався Мауглі мовою Джунглів, не обертаючи голови. І велика сіра лапа зникла.
— Не треба… Не приводь… своїх… своїх слуг із собою, — промовила Мессуа. — Я… ми завжди жили мирно із Джунглями.
— Це мир, — відповів, підводячись, Мауглі. — Пригадай ніч і дорогу до Канхівари. Тоді десятки таких, як він, йшли попереду і позаду вас. Проте я бачу, що навіть навесні Плем'я Джунглів не завжди забуває мене. Я йду, мамо.
Мессуа боязко уступилася з дороги — він і справді здавався їй лісовим богом, але не встиг юнак взятися за двері, як вона обняла його за шию.
— Повертайся, — шепотіла Мессуа, — Син ти мій чи не син, приходь, бо я люблю тебе. Глянь, і маленький сумує.
Дитина плакала, бо людина з блискучим ножем залишала її.
— Повертайся, — повторила Мессуа.— І вдень і вночі наші двері завжди одчинені для тебе.
Горло Мауглі стислося, і його голос аж здригнувся, коли він відповів: "Звичайно, повернуся".
— А тепер, — промовив юнак, відсторонюючи голову вовка, який лащився на порозі,— я незадоволений тобою, Сірий Брате. Чому ви не прийшли, коли я гукав вас тоді, давно?
— Давно? Та це ж було минулої ночі. Я… ми всі співали в Джунглях Нові Пісні. Зараз же Пора Нових Пісень. Невже ти не пам'ятаєш?
— Та це я пам'ятаю.
— А як тільки переспівали пісні,— винувато провадив Сірий Брат, — я подався по твоєму сліду. Я залишив усіх інших і гнався щодуху. Але що ти накоїв, Братику? Ти їв, пив і спав з Людською Зграєю?
— Коли б ви прийшли тоді, коли я вас кликав, цього ніколи не сталося б, — відповів Мауглі, прискорюючи ходу.
— А що ж тепер? — спитав Сірий Брат.
Мауглі хотів відповісти, але в цей час на стежці, що вела в село, з'явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат тієї ж миті зник, а Мауглі нечутно відступив у високі весняні хліба. Він міг би доторкнутися до дівчини рукою, коли теплі зелені стебла стулилися перед ним, і він зник, мов привид. Дівчина скрикнула, бо їй здалося, що вона бачила духа, а потім глибоко зітхнула. Мауглі розсунув руками стебла й дивився їй услід, аж поки вона зникла з очей.
— А тепер, тепер я не знаю, — промовив юнак, у свою чергу так само зітхнувши. — Чому ви не приходили, коли я кликав вас?
— Ми ходимо за тобою, ми ходимо за тобою, — бурмотів Сірий Брат і лизав ноги Мауглі. — Ми завжди готові йти за тобою, крім Пори Нових Пісень.
— А чи пішли б ви за мною до Людської Зграї? — прошепотів Мауглі.
— Хіба я не йшов за тобою тієї ночі, коли наша стара Зграя виганяла тебе? Хто розбудив тебе в полі?
— Так, але ще раз…
— А хіба я не пішов за тобою сьогодні вночі?
— Але потім, знову і знову, Сірий Брате?
Сірий Брат мовчав. Потім буркнув:
— Чорна говорила правду.
— А що ж вона сказала?
— Людина кінець кінцем іде до Людини. Ракша, наша мати, говорила…
— Так само сказав і Акела в Ніч Рудих Собак, — бурмотів Мауглі.
— Те ж саме сказав і Каа, наймудріший серед нас.
— Що скажеш ти. Сірий Брате?
— Вони вигнали тебе раз, погано лаючись. Вони поранили твій рот каменями. Люди послали Бульдео, щоб він убив тебе. Вони кинули б тебе в Червону Квітку. Ти, а не я говорив, що люди злі й дурні. Ти, а не я — мені нічого відставати од свого племені,— відплачуючи їм, напустив на село Джунглі. Ти, а не я, відплачуючи людям, складав про них пісню, злішу за нашу пісню про рудих собак.
— Я запитую — що скажеш ти?
Вони розмовляли на ходу. Сірий Брат біг чвалом, не відповідаючи на запитання Мауглі. Потім між двома стрибками промовив:
— Людське дитинча, Повелителю Джунглів, Сину Ракші, Брате мій по лігву, хоч я і забуваю тебе інколи весняної пори, але твій слід буде моїм слідом, твоє лігво — моїм лігвом, твоє полювання — моїм полюванням, твій смертний бій — моїм смертним боєм. Я говорю і за тих трьох. Але що ти скажеш Джунглям?
— Це слушна думка. Коли бачиш здобич і хочеш її вбити — вичікувати нічого. Іди і до мого приходу скликай всіх на Скелю Ради, і я скажу їм усе, що в мене на душі. Проте вони можуть і не зійтися, бо зараз Пора Нових Пісень. Мешканці Джунглів могли забути мене.
— Невже ти ніколи нічого не забував? — перепинив його Сірий Брат, оглянувшись через плече, і помчав швидше. Мауглі задумливо біг за ним.
У будь-яку іншу пору року від подібної новини у всіх мешканців Джунглів шерсть стала б дибки на шиї, але зараз усі полювали, билися, вбивали й співали. Сірий Брат бігав від одного до другого і кричав:
— Повелитель Джунглів повертається до людей. Сходьтеся на Скелю Ради!
Але щасливі й нетерплячі мешканці лісів відповідали йому:
— Бій повернеться в літню спеку. Дощі заженуть його в лігво. Бігай і співай з нами, Сірий Брате.
— Але Повелитель Джунглів іде назад, до людей, — повторював Сірий Брат.
— Ій-іоаа? Невже від цього Пора Нових Пісень стане гірша? — відповідали вони.
Тому-то, коли Мауглі з болем у серці прийшов до пам'ятної скелі, куди його колись принесли в Зграю, там він зустрів лише четвірку, напівосліплого на старості Балу і могутнього холоднокровного Каа, який згорнувся кільцем навколо пустого місця Акели.
— Твій слід кінчається тут, дитинча? — запитав пітон Каа, як тільки Мауглі впав на землю, затуливши руками обличчя. — Крикни клич. Ми з тобою однієї крові, — і я, і ти — Змія і Людина.
— Чому руді собаки не розірвали мене навпіл? — стогнав Мауглі. — Я не отруївся, ні, мене залишила моя сила. Вночі і вдень я чую кроки позад себе, Повертаю толову, і мені здається, наче хтось тільки сховався. Шукаю між деревами, а там нікого немає. Гукаю — ніхто не озивається; але мені здається, що хтось слухає мене і не хоче відповісти. Я тільки лежу, а не відпочиваю. Біжу на весняну прогулянку — і не вгамовуюсь. Купаюсь, але не освіжаюсь. Мені гидко вбивати, але я не можу битися, нe вражаючи на смерть. У мені палає Червона Квітка, мої кістки — вода, і я не знаю, що зі мною діється.