"В кого мушкет або сокира — вперед!"
Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут вирішується питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать.
"Перепустіть жінок!.."
"І дітей..."
"Парубки — вперед!"
"Ранених віднесіть на тил!"
"Лавою, лавою вперед!"
Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесят, бере провід.
Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнні діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині.
Одні — з мушкетами, другі — з джаганами, заступами посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму.
Жменька сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах.
Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ і гукнув позад себе: "З джаганами — по мурах на браму! Хутчіш!"
Не потребував їм казати, що там мають робити. Наказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи на верх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані наказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і —— гною.
"Гу-у! У-у! О-о!"
Мотря долонями затулює вуха, щоб не чути тих зойків, стогонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останні, передсмертні звуки якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одне тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене — для батуринців і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, залишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людські тіла, ніби нову перегороду, греблю поміж двома ставами людської злості й завзяття.
Москалі гадали, що батуринці висадили замок у повітря. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.
Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів.
"Куди тікаєш, стерво!" — гукали царські офіцери.
"Завертай назад!"
В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Солдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони тонули. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.
Та ніхто їх не слухав.
* * *
В цей мент біля воріт з'явився диякон. В правій руці — шабля, у лівій — хрест. Біля нього донька, а коло них — старий золотар.
"З Богом — вперед!" — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.
"Діти, за нами!" — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку.
Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів.
Ішли...
І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та не далеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурту, притулилася до останків муру, переждала, аж натовп перевалився на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.
Озирнулася.
Батурин все ще горів. Одно велике червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там здіймалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, стирчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за кожним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла.
Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.
Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвість, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.
Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.
І Мотря глянула круг себе.
Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.
Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.
А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кожному здається, що бій вирішується там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його.