Трупи не поховані лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги.
Хай над ними небесні зорі замість ярих свічок світять, а вовки хай їм "вічную" співають.
Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.
Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться... Дивується — бо ніщо не спиняє його лету, ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів стирчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.
Наказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Ніневії, Трої, Карфагену і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не арфи старозавітніх співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків.
Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською...
Лише не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова "цар" і "кара" зливаються в одне поняття.
Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин. Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить.
Два вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.
"Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком".
"І що?"
"Що ж би. Все-таки, що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував проклятий, підстрибував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах".
"Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей".
"І ти втік?"
"Не втік, а завалив двері і хату підпалив".
"Згоріли?"
"Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був-таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жаліли горілки, а горілка додає відваги".
"Розігріває".
"Не лиш розігріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш".
"А все ж таки, брат, страшно".
"Чого?"
"Людей ми порізали, не поросят".
"Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б стільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже-то плодний народ, ті черкаси".
"Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва".
"Може б, і на Москву пішов".
"Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?"
"І наших вони побивали. Згадати Конотоп. Мій батько під Конотопом упав".
"Там наших вигинуло багато".
"Отож-то, брат. Знає батюшка-цар, що робить".
"Знає".
Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним.
Сніпок підскакував, як живий.
"Чорт весілля справляє".
"Багато нині радості між чортами".
"Людям горе, а чортам радість".
"Не згадуй чортів серед ночі!"
Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.
"Чуєш?"
"Що?"
"Наче хтось стогне".
"Пустяки... Це так. Після кожної різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в вуха і не дає спокою".
"Ні, таки стогне. Піду подивитися що".
"Іди. Постою. І так нічого боятися. В Батурині самі мерці".
За хвилину той другий вернувся.
"І що?"
"Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити".
"І ти добив?"
"Ще б там! Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся".
"Страшно, брат!"
"Чого?"
"Стільки кровопроливства ми нині учинили".
"Ми? Робимо те, що нам наказує цар".
Присунулися до себе й шепотом розмовляли далі.
"Цар? А може, це не цар, лиш антихрист".
"Може... А нам не один чорт".
"Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме".
"Як антихрист побідить, тоді він буде Бог".
"А як ні?"
"Дурний! Молчать і не розговарівать. Що таке ми? — І солдат сплюнув.— От бачиш, що наш брат: тьфу! ...Я раніше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасати. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди".
"Люди! — і другий злобно засміявся.— Люди! Христос наказував любити ближнього, прощати".
"Або я знаю, що наказував Христос. Попи знають, а попи за царем".
"Не всі".
"Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш".
"Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок".
"В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину".
"Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили".
"Гарна?"
"В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, на таку гарну, що хоч пальці цілуй".
"І?"
Солдат тільки рукою махнув: "Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!"
"І — що? Що?" — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселе, живе.
"Вбив я її. А тепер жалію, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло. Сильно вдарила".
Присунулися ще ближче. Шептали собі до вуха.
"Знаєш, брат, у нашім батальйоні є такий, що живих жінок не любить".
"Ні?"
"Навіть не дивиться на них".
"А як?"
"До вмерлих охоту має".
"До вмерлих? — і той другий сплюнув.— Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле, то вже другий світ. Нам до них не торкатися".