Не легка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті запитання.
"Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить".
"Але ж і козаки служать в армії російській".
"Це теж не добре. Забагато їх гетьман цареві посилає".
"Мусить".
"Що значить мусить, коли край війська потребує".
"Ваша величність не знають, у якій о п р е с і ї знаходиться Україна".
"Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить... А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?"
"Гетьман тішиться повагою і с п л е н д о р о м , який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повитає, як своїх спасителів".
"Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Не легко їх переломити. Простір — це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими дімензіями і дистанціями".
Циркулем водив по карті: "А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Раніше справляли на Москву, а тепер на Київ".
Розстрига не сподівався такого питання.
"Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча".
"Хочу її почути".
"Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить".
"Як мені це розуміти?"
"Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти — ні".
"Я?"
"Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба".
"Приміром?"
"Король Станіслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне допомагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантакузен і далі подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличники своїм людям дає".
"Як це?"
"Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя".
"І вдарить?"
"Як часом".
"А як ударить?"
"І тоді різно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його маєстат".
"Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрети береже?"
"Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея".
"Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори".
"Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші".
"Котрі?"
"Ось цар гетьмана Мазепу на вождя всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе".
"Може, з усією кінницею в час битви перейти".
"Вона ж мішана, українсько-московська".
"Правда. А далі?"
"Далі те, що цар кожної днини нових полків від гетьмана жадає і гетьман мусить давати. Як що він скоро не сполучиться з вашою величністю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті цар хліба від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас".
"Можливо, та все це не стратегічні причини".
"Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу".
"Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?"
Посол зробив покірну міну: "Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молестувала варта, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду".
Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.
ШВЕДИ..!
Квартирмайстер Гіллєнкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.
Біля карти лежав лист білого паперу. Гіллєнкрок циркулем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.
Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гіллєнкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.
Мухи сідали йому на червону потилицю, аз лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював далі.
Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не почув, як у хату увійшов ексцеленція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижачими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.
"Працюємо!" — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гіллєнкрока.
Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.
"Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід".
"Моя гадка, ексцеленціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Лєвенгавпта".
"Так гадаєте?"
"Гадаю так, ексцеленціє, бо поки ми не сполучимося з корпусом Лєвенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну, її дімензії завеликі на наші сили, проковтнуть нас степи".
Піпер, досвідчений дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні ніздря.
"Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська".
Він узяв Гіллєнкрока за руку і попровадив його до стола: "Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ?"
Гіллєнкрок вказуючим пальцем ткнув у карту: "Ось він, а тут Могилів, а отсе дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і а того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Лєвенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас".
Нахилилися над картою і потонули в лабіринті цифр і ліній так, що не зчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спітніле обличчя.