У глушині шепоче листя,
Там тіні дві в одну злилися,
Подібні губи їх до ран…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А потім з Юзею Іван
Десь біля замку розійшлися.
Був вітер юний і дзвінкий.
Мазепа звів до неба очі.
"Зірки, зірки мої, зірки,
Я віршувати зараз хочу!"
Снується, лине пісні дим
Про довгий шум берез і хвої,
Про козаків, про дальній дім,
Що над могутньою рікою,
Про дзвін копит удалині,
Про очі дівчини сумні,
Що всі в сльозах вікна малого
Глядять печально на дорогу.
Стирає час копит сліди…
Він не повернеться, не жди!
Іван у настрої сумнім
Душею тоне молодою…
І раптом чує: хтось за ним
Іде рішучою ходою…
Хто одірвав його од дум?
Хто дав на те нахабі право?..
Та протинає ночі тьму
Суворий голос Броніслава:
"Постійте, блазню чорнобровий,
Я хочу вам сказать два слова,
Щоб не повадно вам було…
Ну, словом, шпаду* на-голо!" —
Спокійно каже Броніслав,
Але в словах жага цупка.
Знялась, як тінь його рука,
Мов хвіст слизький і чорний гада…
І ляпас дзвінко пролунав.
Мазепі стало млосно й радо,
Скривили губи лють терпка,
І дороге держальце шпади
До болю стиснула рука.
Держися, любий мій козаче,
Не можна тут ловити гав!
Іван дає спокійно здачі, —
І захитався Броніслав.
Немов стоять йому обридло.
"Тепер держись, прокляте бидло!"
Удар летить і марно пада.
Вони схопилися за шпади,
І от схрестилися дзвінкі
У світлі місячнім клинки…
Літають шпади, наче птиці,
Як іскри од очей і криці…
Такі страшні у пітьмі бурій
Бійців напружені фігури!
Все їх життя — на лезі шпади…
З них ні один не дасть пощади.
І тільки думкою жиє,
Коли клинком своїм проб'є
Він серце ворога уперте
На радість і собі, і смерти!
Був довгий бій під ночі крепом.
Був, наче буря, Броніслав…
Спіткнувся, похиливсь і впав
З проколотим плечем Мазепа.
"Невже кінець?" Під ночі крепом
Було все тихо так кругом.
Пан напоровся животом
На золотий клинок Мазепи,
Немов спочить на нього ліг…
І все…
Знайшли на ранок їх
Бліді стривожені пани.
Лежало в чарах тишини
На Йвані тіло Броніслава,
І виглядав клинок кривавий
З його широкої спини…
Немов дивились очі злі
На Йвана хмуро і сердито,
Що був клинком його прибитий,
Немов метелик до землі…
Хто з них повернеться із мли,
Загоїть знов розтяті жили?
Тіла у палац принесли
І на підлозі положили.
Немов живий, лежав Іван
З трояндою жахкою рани…
А поруч нього мертвий пан…
І плакали нечутно панни…
Іван немов всміхавсь у сні.
Був пана зір, неначе жало.
І сумно лицарі стояли
Над їх тілами в тишині.
День заливав шибки і рами,
Немов рікою голубою…
Іван зітхнув, повів рукою
І глянув мутними очами,
Підвівсь на лікті й запитав:
"Здається, пане Броніслав,
Вам не зійтись уже зі мною?!
Я вмію володіть клинком!" —
І мовчки слухали героя
Печальні лицарі кругом.
Іван зітхнув (тяжка робота),
Кров показалася із рота…
МАЗЕПА
Прощайте… Мабуть, не знесу…
Скривився круль, змахнув сльозу,
Що у своїм повільнім русі
Спинилася на довгім вусі.
Дарма! Ці сльози, наче мухи.
За першою тече вже друга…
І сивобровий женолюб
Її ковтнув куточком губ.
КОРОЛЬ
О, як душа моя болить!
Не покидай мене, Іване!
Ти — як дитя моє кохане…
Без тебе сумно буде жить.
Твої страждання серце крають,
Моє ти сонечко ясне:
Я все, я все тобі прощаю,
Тільки не кидай ти мене!
Ось лікар. Він нагнувсь над пажем,
Приклав якихсь до рани трав
І потім коротко сказав:
"Він буде жить, величність ваша".
"Він буде жить", — зітхали панни…
Крізь вікна зацвіла блакить…
"Він буде жить, він буде жить!"
КОРОЛЬ
Вони зійшлись не чеснім ґерці.
І от фінал. Судить не нам.
Але безмовним воякам
Слова круля не йдуть до серця.
Бо в їх серцях жалю вогонь
Тільки за шляхтича свого.
Та одгула гроза кривава…
Така вже доля Броніслава.
Був день холодний і сумний
З дощем і без золотожар.
У вишині летіли хмари
Кудись на південь золотий,
Мов лицарі на грізний бій
Непереможною юрбою…
Шуміли верби над рікою,
Був день холодний і сумний.
Прощально шелестіли трави,
Коли ховали Броніслава.
Востаннє лицарі за ним
Ішли печальною юрбою.
Шуміли верби над рікою,
Його несли в останній дім…
Всі зосереджені, сумні.
Було усе одного тона.
На бойовім його коні
Лежала траурна попона.
Був крик і сум у світлі дня,
І сльози на очах коня…
Ми всі приречені косі,
Що держить смерть… О світе білий!
Гроб у могилу опустили,
А потім розійшлись усі.
Лишився цвинтар спорожнілий,
І на могилі хрест новий,
Мов одинокий вартовий.
Хтось на ознаку дружбі милій
Лишив квітки на тій могилі.
Їх дощ мочив і у траві
Вони лежали, мов живі.
Там невідома з України
За паном плакала дівчина,
Ламала руки в шумі трав:
"Ой, Броніславе, Броніслав!.." —
Ридала дівчина і небо.
"Якби ж ти знав, якби ти знав,
Що я приїхала до тебе!..
Ти сонцем був мені, зорею, —
І от закрились очі милі!.."
Так голосила на могилі
Майбутня жінка Кочубея.
Як тінь, прийшла у шумі трав,
Як тінь, пішла в туман дороги…
Ніхто з панів її не знав,
Не знала і вона нікого.
Лиш понесла широким степом
У серці прізвище — "Мазепа".
___________________________
* Шпада (застаріле) — шпага.
III
Був довго Йван у сні неначе,
І серце стомлене козаче
То відпускав, то тиснув жах,
Що жить йому лишилось мало…
Він бачив: смерть в його ногах
З косою грізною стояла,
Щоб голову одтять йому
І повести у вічну тьму.
Він чув: над ним музика грала,
І десь лунав погребний дзвін…
Хололи ноги до колін,
І серцю страшно так ставало,
Мов гаснув день останнім блиском.
І смерть підходила так близько…
Вона хитала головою
І намірялася косою…