– А що сталося з іншими виграшами? – поцікавився Чмих. – Трамвайчик стоїть біля дзеркала у вітальні, а решта?
– Гм, шампанського в нашій хаті ніколи не було, – замислився Тато Мумі-троля. – Тож колотило, мабуть, понині лежить десь на дні кухонної шухляди. А консервований димок з часом вивітрився…
– Була ще декорована корба від катеринки! – нагадав Чмих.
– То правда… – згодився Тато. – Якби я знав, коли у тебе день народження. Твій тато вічно десь губив свій календар…
– Але ж існують ще іменини, – благальним голосом заскімлив Чмих.
– Гаразд, хай буде по-твоєму. На свої іменини одержиш таємничий подарунок, – пообіцяв Мумі-тато. – А тепер помовчте, я читатиму далі…
Розділ шостий,
у якому я засновую колонію, переживаю особисту кризу і викликаю привида на Острові Жахів.
Мені надовго запам'ятається той ранок, коли Фредріксонові надійшла термінова телеграма. Починався він спокійно та мирно. Ми сиділи в рубці "Мурської Сиринади" і пили каву.
– Я також хочу кави, – попросив Гризлик, видмухуючи бульки у своїй склянці з молоком.
– Ти ще маленький, – приязно зауважив Фредріксон. – До того ж, за півгодини тебе відішлють до мами поштовим судном.
– Справді, – незворушно відгукнувся Гризлик, і далі видмухуючи бульбашки в молоці.
– А я залишуся у вас! – вигукнула Доня Мюмлі. – Аж доки стану зовсім дорослою. Послухай, Фредріксоне, чи не міг би ти винайти щось таке, від чого мюмлі ставали би жа-а-ахливо великими?
– Нам і маленької вистачає вище вух, – буркнув я.
– Мама теж так каже, – погодилася Доня. – А знаєте, що я прийшла на світ у мушлі і, коли мама знайшла мене у своєму акваріумі, була не більшою за водяну блоху?
– Ти знову вигадуєш! – розсердився я. – Я чудово знаю, як діти з'являються на світ – з маминого животика. Лежать там до своєї появи, як зернята у яблуку! Навіщо нам мюмлі на борту? Вони приносять нещастя!
– Дурниці! – безтурботно відповіла Доня і відпила кави з горнятка.
Ми прив'язали до Гриз ликового хвоста аркуш з адресою і розцілували його рийку. Треба віддати малюкові належне – він нікому з нас не відгриз носа!
– Вітай від нас маму! – напучував малого Фредрік– сон. – І нічого не погризи на поштовому судні!
– Постараюся! – пообіцяв щасливий Гризлик.
Потім вони обоє з Мюмлею подалися в дорогу, Доня пообіцяла допильнувати, щоб Гризлик щасливо дістався на борт поштового судна.
Фредріксон розгорнув на столі рубки карту світу. Саме тієї миті хтось постукав у двері і сповістив громовим голосом:
– Телеграма! Термінова телеграма Фредріксонові!
За дверима стояв великий гемуль з Королівської гвардії Володаря. Фредріксон, зберігаючи самовладання, одягнув на голову капітанського кашкета і з поважною міною прочитав телеграму. Там було таке:
"Нам стало відомо фредріксон винахідник покликанням крапка просимо віддати свій талант службу володареві знак оклику відповідь терміново крапка".
– Перепрошую, але цей король шкутильгає в право– писі, – зауважив Верть, який навчився читати написи на своїй бляшанці (коли та мала ще, звісно, блакитну етикетку).
– У термінових телеграмах зазвичай пропускаються прийменники, – пояснив Фредріксон. – Бракує часу на них. А загалом дуже промовиста телеграма!
Він досяг з-поза барометра щітку до волосся і заходився так енергійно вичісувати свої вуха, аж клоччя шерсті летіли на всі боки.
– Можна мені порозставляти прийменники у тій твоїй телеграмі? – запитав Верть.
Та Фредріксон його не чув. Він щось пробурмотів собі під ніс і перейшов до чищення штанів.
– Фредріксоне, – озвався я стиха. – Якщо ти почнеш служити своїми винаходами Володареві, ми нікуди більше не помандруємо… Так?
Фредріксон якось невизначено відмахнувся.
– А винаходження займає багато часу… Так? – не вступався я.
Коли Фредріксон не відповів і цього разу, я закричав у розпачі:
– Як можна стати шукачем пригод, сидячи на одному місці! Ти ж хотів стати шукачем пригод, хіба ні?
І раптом я не повірив своїм вухам:
– Ні. Я хотів стати винахідником. Я мрію побудувати летючий річковий корабель.
– А зі мною що буде? – геть спантеличився я.
– Можеш разом з рештою заснувати тут колонію, приязно усміхнувся Фредріксон і зник.
Того ж пообіддя Фредріксон перебрався до Парку Несподіванок, і "Мурську Сиринаду" прихопив із собою. На березі зосталася в самотині тільки рубка. Королівська гвардія Володаря перетягнула наш корабель до поля розваг, оточила його надзвичайною секретністю та вісьмома новими мурами, які з величезною втіхою побудували піддані.
До винахідницького майданчика було доставлено безліч тачок з інструментами, тонни шестерень та кілометри сталевих пружин. Фредріксон пообіцяв Володареві придумувати по вівторках та четвергах страшилки для його Парку Несподіванок в обмін на дозвіл решту часу присвячувати винаходові летючого корабля. Про все це я довідався лише згодом. А тоді відчував себе просто зрадженим. Мені у душу знову закрався сумнів щодо чеснот Володаря, і я втратив здатність захоплюватися королями. До того ж, я не знав, що означало чудернацьке слово "колонія". Зрештою подався шукати розради до хатинки Мюмлі.
– Привіт! – радо зустріла мене Доня Мюмлі, яка саме мила під водяною помпою своїх численних братчиків та сестричок. – У тебе такий вигляд, наче ти наївся кислючої журавлини!
– Я вже більше не шукач пригод, а засновник колонії, – відказав я понуро.
– Он як! А що це таке? – запитала Доня Мюмлі.
– Не знаю, – пробубонів я. – Напевно, щось жахливо безглузде. Ліпше податися у світи з гатіфнатами, покинути всіх і стати самотнім, як вітер пустелі або морський орел…
– Я піду з тобою! – не вагаючись ні хвилини, вирішила Мюмля і покинула помпувати воду.
– Але ж ти не Фредріксон, – сказав я таким тоном, що будь-хто збагнув би його значення, тільки не Мюмля.
– Звичайно! – зраділа Доня. – Мамо! Де ти? Ну куди вона знову поділася!
– Я тут, – озвалася Мюмля-мама, визираючи з-під листочка. – Скількох ти вже помила?
– Половину, – повідомила Доня. – Решта залишаться немитими, бо ось цей мумі-троль попросив мене супроводжувати його у мандрівці навколо світу – будемо самотні, як вітер в пустелі або синиця у небі…
– Ні, ні і ще раз ні! – запротестував я стривожено, і мою тривогу можна зрозуміти. – Я зовсім не це мав на увазі!