Муки досконалості, які так високо підносять душі мудреців! Цим багато сказано. Муки досконалості! Тобто прагнення сягнути найглибшої мистецької істини, прагнення максимально перевтілитися, домогтися того рівня, коли ти вже ототожнився зі своїм мистецьким витвором, коли акт перевтілення такої концентрації, такої сугестії, такої гармонії, що ти в реалізованому творчому акті стаєш спільною, єдиною метафорою і самого себе, і світу, і іскри Божого начала, дарованого тобі долею.
Може, навіть не метафорою, а метаметафорою.
Тією надтвердою зоряною речовиною, яка, за біблійним свідченням, і стала для Творця матеріалом для створення світу, а спочатку ж, як відомо, було Слово. Очевидно, що Слово і є тією надтвердою речовиною, яка вмістила все у самосповнювальному розвитку.
В тому числі — Україну сущу, українську мову, українську народну душу. І який то злочин є постійне посягання як на українську мову, що є вмістилищем душі народу, так і на душу народу, що є вмістилищем української мови. І який то злочин є посягання на мистецьку волю будь-кого, скажімо, державна деформація будь-чиєї волі чи тоталітарне задмухування іскри в душі: оце і є безбожництво у найбрутальніших терористичних формах.
Усе належить могутньому механізму втілень і перевтілень, механізму метаморфоз: "Минуле відновлює Бог!" З глини, з пороху, з небуття-буття відновлюється Україна, її душа, її слово. Адже тільки подумати, як довго в нас було дискредитовано заповіді християнської моралі — сказано "не вбий", а суспільство стояло на вбивствах, сказано "не вкради", а суспільство стояло на злодійстві; обман, брехня, ошуканство стали нормами моралі. І невже це суспільство зміниться, переродиться, постане в іншій іпостасі? А повинне. І повинні відродитися українська душа, українське слово. І багатостраждальна література. Важкі ці пологи, але інших метаморфоз нам не дано, бо умови — вкрай жорстокі, нелюдські. Аналогію з цими вкрай нелюдськими жорстокими умовами і самими пологами я знаходжу в "Метаморфозах" Овідія: ось як народжує покарана перетворитися на дерево Мірра:
...Ще говорить, а вже її стопи
В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге, Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. Дерево ж далі росте: обважнілий живіт охопило. Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. "Задеревіти б скоріш!" — не втерпіла вона, й за хвилину Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом, Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом,
Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині. Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний; Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами...
Дуже важко дається нам те вічне буття на скіфській пекторалі, але то — наше буття, і іншого нам не дано... І оте проникливе Шевченкове — "як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій" — і є бажанням опинитися саме на пекторалі — в цьому пантеоні віків над віками...
1993
БУСЛАЄВЩИНА, АБО Ж НЕ ВПОПЕРЕК, А ВЗДОВЖ КАМЕНЯ...
1. Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу "Новый мир" за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це (не повертається язик сказати — "русскоязычное") видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова "Нельзя уйти от самих себя... (Историческое самосознание и культура России)". Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, що це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, повинно б бути добре для всіх — і для правих, і для винних.
Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента ("Я не проповедую национализм, хотя и пишу с искренней болью по родной для меня и любимой России"), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широкий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, думаючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектра цих спостережень і суджень, до їхньої об'єктивності, на жаль: Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.
Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не проповідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як "Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало", — щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жириновского, в котрого, як відомо з його заяви, "мать — русская, отец — юрист".
Заносить, заносить мене від обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логіка.
Осудивши профанів і дилетантів, які некомпетентно й упереджено судять про Росію, автор "Нового мира" заявляє: "Я просто за нормальный взгляд на Россию в масштабах ее истории. Читатель, думается, в конце концов поймет, в чем суть такого "нормального взгляда", в каких чертах национального русского характера скрыты истинные причины нашей нынешней трагической ситуации".
Отже, обраний мною аспект розмови — саме російський національний характер, причім не весь характер у всіх його виявах, а лише один нюанс характеру, але, на мою думку, такий нюанс, який є далеко не вбогим Івашком чи безрідним Петрушкою поміж інших нюансів, і, можливо, саме він незмінно генеральний заводіяка монструального заквасу, згубний змій-спокусник, який водночас і кондове творяще начало. Що ж це за змій-спокусник?