Раптом все вщухло. Перед нею був сад, звичайний, незайманий їх сад, мічурінський. Але вона вже не бачила його. Озираючись на всі боки, вона кинулась на вузенький місток, але не добігла до краю, захиталась і впала у воду. Десь закричали. Хтось побіг.
Вона лежала на постелі мовчки, помічена вже печаттю смерті. Мічурін працював поруч у своєму кабінеті.
— Сашо!
— Так...
— Сьогодні вночі до мене прийшло натхнення, і я записав його з такою, приміром, ясністю, як пишуться... ну, закони.
— Так.
— Прочитаю тобі початок. Слухай. (З'являється в дверях. Читає.) "Ми живемо в одному з етапів часу безупинного створення природою нових форм живих організмів, але через короткозорість не помічаємо цього..."
— Так.
"Властивості порід не передаються від покоління до покоління в незмінному вигляді. Вони формуються в кожному поколінні заново від появи сходів до дорослого стану..."
— Ой... Іване...
— Хвилиночку, Сашенько. В голові у мене така ясність, так далеко бачу...
— Хороші слова. Все так схоже на тебе... Погано мені, ай...
— Ну, що ти... що ти?.. Терентію! Входить Терентій.
— Нема лікаря. Поїхав полювати.
— Тихше. Скажіть, що в саду?
— В саду. Барометр...
— Я питаю про птахів.
— Ех, Іване Володимировичу, не догляділи ми...— сумно сказав Терентій, відчуваючи недобре.
— Іди собі.
— Слухаю.
— Не гомоніть. Хочу тиші,— прошепотіла Олександра Василівна.
— Ну, добре. От і лежи тихо... Ох!
— Тихо... Іди працюй.
— Нічого. Посиджу. Стільки років разом працювали. І ось, на тобі... Ну, що ти поробиш?
Мічурін, заглиблений у найскладніші спостереження, кілька днів підряд ніби не був присутнім у звичайній повсякденності і все навколишнє сприймав лише остільки, оскільки воно заважало рухові його впертій, наполегливій думці. Він був цілком заполонений. Хвороба дружини занепокоїла його, але наближення смерті не дійшло до його свідомості. Олександра Василівна помітила це й посміхнулася жалісливою посмішкою прощення. Вона розлучалася з ним навіки, залишаючи його самого на важкому шляху мандрів у зачароване царство. Раптом вона згадала про прокляття, і страх відбився на її обличчі.
— Та плював я на його анафему,— заспокоював Мічурін дружину.— Плював я на нього з усім його синклітом, чуєш? Тільки заспокойся.
— Ваню...— вона зібрала останні сили.— Ваню, пам'ятаєш, коли ми були молодими й любили одне одного,— я все життя про це пам'ятала й цим жила, як самим дорогим на світі...
— Ну...
— Пам'ятаєш, ти казав мені...
Молодий Мічурін тримає в ніжних обіймах юну Олександру Василівну:
— Сашо...
— Ваню... Іване...
— Сашо, рідна моя, я хочу сказати тобі...
— Кажи...
— Знаєш, Саню, я думаю...
— І я...
— Атож... Одружимося і проживемо з тобою все життя не так, як усі.
— О ні, не так. Воронь боже! Зовсім інакше.
— Ми будемо рухати науку й перетворимо всю землю в рай. Нашу верболозову та березову Росію ми перетворимо в сад, такий прекрасний, що ніколи й не снився людству. Ти чуєш, як б'ється моє серце?
— Чую... Який ти гарний...
— Яка ти гарна...
—...і за все життя наше, Сашо, ми не скажемо одне одному жодного грубого, неласкавого слова.
— Так...
— Ніколи!
— Ніколи!
— Життя таке прекрасне.
— Так...
— І так все ясно...
— Ага.
— Правда?
— Так, так, все ясно, і це найголовніше в ньому...
— Пронести ось це наше почуття, це розуміння життя через все, все, що б там не було...
— Правда?
— Правда. Адже страшно... Боже мій... Подивишся на людей навкруги, до чого ж...
— Жах...
— Дай мені слово...
— Ваню, і ти...
— Так... Ніколи... На все життя...
— Так... Тільки це...
Вони поцілувались і почали цілувати одне одному руки.
Вони йшли квітучим садом обнявшись.
Проростали трави у вологій нічній тиші. Насіння бобів, збіжжя, овочів, цибулини лілій бубнявіли від весняної життєдайної сили, й стебла витикалися з землі назустріч сонцю, випростувались, множились, обіймалися й спліталися в таємничому неподоланному русі росту. Народжувалося стебло з крихітних блідих ростків, розкручувався лист, розкривався парость, бруньки, квіти. Зростали плоди дивовижних форм, прекрасних, щедрих в своїй різноманітності.
Царський годинник так само показував час, але в малиновий ампірний36 передзвін його вже вривались недобрі ноти далеких сигнальних сурм і сумовито-тривожного вальсу "На сопках Маньчжурії" . Заносило снігом дерева в саду, але весна-переможииця брала гору й благодатне літо гнуло долу обважніле плодами гілля яблунь і груш.
Дерева посхилялись під вагою плодів, і плоди падали на землю й лежали на ній. Осінь.
Вони знову йшли садом, але не було вже обіймів. Сіра заклопотаність затаврувала їх змарнілі обличчя, й незлагода залягла смутком на їх душі.
Давно вже вийшли вони з лагідних юнацьких літ у сувору черству мужність. Багато прекрасних людяних поривань розгубилось і позабулось на життєвих дорогах. Багато відняли нерівні сутички з життєвими перешкодами. І вже не підняти їх і не повернутись до них ніколи. Інші веління життя хвилювали серця їх.
Вона. Чому ти мовчиш? Чому ти завжди мовчиш, Іване?
Він. Не питай мене! Вона. Не кричи! В і н. Я не кричу. Я стогну. Вона. Я тобі заважаю?
В і н. Ні. Слухай! Невже спільне життя існує для того, щоб бачити, як неймовірно важко і складно, і чим далі, тим важче й складніше!
Вона. Був час, і ти казав — як все ясно.
В і н. То була любов, цвіт життя, його великий проблиск.
В о н а. А хіба я не люблю тебе? Хіба любові вже нема?
В і н. Не нема, а нема коли. Слухай! (Мічурін став і поклав одну руку собі на серце, другу — на лоб') Коли тут ось мільярд молекул і з них дев'ятсот дев'яносто мільйонів дев'ятсот дев'яносто дев'ять тисяч безперестану зайняті в цьому жалюгідному місті Козлові одним: як вивести Росію з злиднів і косності,— що залишається людині? Люба моя, для любові потрібен вільний час Що тобі треба?
Вона. Я віддала тобі все.
В і н. Слова, слова, слова... Що тобі потрібно, я тебе питаю?
Вона. Мені потрібна твоя любов.
В і н. А мені потрібна співчутливість, жалісливість до моєї творчості!
Вона. Яка ти трудна людина.
В і н. Невже? Ну, коли людина, що поставила метою свого життя звеличення народу засобами науки,— трудна, тоді так...