— Але багато хто дивиться вниз.
— Так, тільки одні бачать калюжі, інші — зорі. Це як кому.
— Як добре ви сказали.
— Щодо мене, я так "цього" сильно хотів, так прагнув, що воно само з часом почало з'являтись мені в снах.
— Я вас розумію,— сказав письменник.
— Так. Тільки сни ці дуже важко було заробляти. Було, що один сон на десять років або й більше. Весь вік на грядці, як циркач на дроті.
Позував художниці, оточений дітьми.
— Як ви дивитесь на мистецтво?
— Ви художниця?
— Так.
— Я хотів би, щоб люди зупинялись перед талановитими рослинами, так само тамуючи подих, як перед знаменитими картинами й статуями.
— Яка мета вашого життя? Ваше найзаповітніше бажання?
— Ви авіатор?
— Так. Я перелетів через полюс
— Я б хотів, щоб люди зупинялись перед кращими рослинами в такому ж гордому захваті, як перед вашою машиною.
Приходили до нього горді агрономи-експериментатори.
— Яка проблема перед вами головна, кінцева?
— Кінцевої проблеми я не знаю. Хто ви?
— Я доктор агрономічних наук.
— А я фельдшер.
— Пробачте.
— Головної проблеми передо мною вже нема. Я її не розв'язав. Не вистачило життя. Я розмахнувся не по літах. Але залишилась мрія... Я б хотів, щоб у соціалістичній нашій державі були створені плоди, які мали б у собі рішуче всі хімічні речовини, потрібні людині. Той, хто це зробить, буде великий.
— Чому пташки сідають вам на плечі?
— Вони охороняють мене від кабінетних вчених.
— Скажіть, що робити? Не вийшло.
— Звідки?
— Магнітогорські. Не виходить, Іване Володимировичу. Всі ваші морозостійкі сорти, виявляється от,— труба.
— Де, на Уралі? А певно, померзнуть. Ваша справа важка й довга. Думаєте, привезли мічурінських, висадили та вже й у саду? Ні. Треба там, на місці, виводити нові сорти на підставі мого методу. Це Урал.
Коли підходила до нього екскурсія вчителів, він раптом захвилювався й голосно сказав:
— Ідіть скоріше! Чому ви запізнюєтесь? Я чекаю на вас півстоліття.
— Що нам робити?— тихо спитали вони, наблизившись.
— Вчіть дітей садівництва по всіх школах країни, так само як вчите їх рідної мови й арифметики. Зціліть людей від деревобоязиі, деревоненависництва й байдужості. Прикраситься світ.
— Ви писали якось, що серед квітучих дерев людина не може бути грубою й злою, людина не може вбити людину.
Це був афоризм. Я сам довгі роки мріяв серед квітів про вбивство одного професора, ну, насправді, все обмежувалось здебільшого лайкою.
— А зараз?
— Це ви в нього запитайте. Онде він працює,— Мічурін показав на професора Карташова, що схилився з лупою над гербаріями.
— Я хочу вивести багаторічну пшеницю...
— Спробуйте схрестити пшеницю з пирієм. Хоч я все думаю, що хліб майбутнього — не пшениця, а горіх. Коли людство це зрозуміє, кінчиться прокляття Адама —"в поті лиця добувати хліб свій".
Приходили до нього репортери.
— Скажіть, а нащо у вас образи? І пташки в клітках?
— Вони мені не заважають.
— Але це пережитки варварства.
— Ні, це пережитки дитинства.
— Запевняю вас — варварства.
Можливо. Відсутність чемності — теж пережиток варварства, а от живемо й терпимо.
— А що ви скажете про нас?
— Про кого це?
— Колгоспники ми.
— Я думаю, що в історії землеробства всіх часів і народів ви — надзвичайніше явище нового. Життя землероба набуло загального змісту й перспектив.
— Дайте вказівки.
— Хай кожний в країні виростить по одному плодовому дереву. Краще по два. Одне для себе, друге для невідомого друга, позбавленого щастя оброблення землі.
— Слухайте, ради бога, заберіть від мене ці екскурсії! Жити не можу, ні робити, ні думати, нічого не можу! Коли це скінчиться?.. І звідки тільки вони беруться, боже мій!
— Здрастуйте, Іване Володимировичу!
— Здрастуйте. Дуже приємно!
— Привіт вам від наших країв...
— Дуже дякую. Заходьте, прошу вас
— Не заважатимемо?
— Ні, що ви?! Якраз вчасно прийшли...
— Дорогий Іване Володимировичу! Скажи нам що-небудь таке, що б ми могли переказати дітям сонячної Грузії, як твій мудрий заповіт.
— Передайте дітям, що російський народ скривджено.
— Чим?— вигукнули представники виноградних республік, ладні кинутись карати зухвалого кривдника.
— Морозами.
— Ах!!!
— Російський народ хоче мати виноград.
— Російський народ може бути спокійний. Ми, як брати, поділимо з ним своє вино. Ми забезпечимо вином всю Росію!
— Весь Радянський Союз!
— Приємно й радісно пити братнє вино,— сказав Мічурін,— але ще більше радісно обробляти свій виноградник.
— Але виноград — не яблуня. Наші мусульмани в Аджарії кажуть: "Виноград — їжа аллаха". А аллах, на жаль., там, де тепліше.
— Це помилка. Поставте на стіл наш російський виноград. Всі десять сортів!
І коли поставили на стіл десять повних кошиків винограду, добродушні горці оніміли від захвату. Тоді він сказав:
— Дивіться й розкажіть дітям. Поки що це тільки моделі. Але вони витримали вже сорок градусів морозу. І коли моделі підуть у виробництво по всіх колгоспах Росії, сп'яніє світ і звеселиться.
Всі раділи й співали. Пташки перестали боятись людей і дзьобали ягоди з повних кошиків, що стояли посеред столу.
Довге життя серед природи, звичка до самотності, до споглядання, без сумніву, впливають на людину, надаючи їй рис, які не властиві жителю шумного міста з його динамічним напруженим пульсом життя і з особливим станом завжди збуджених нервів. Жителі великих міст здаються більш яскравими, духовно свіжішими, але найдовші віком люди — садівники й пасічники.
— Іване...— почувся тихий поклик.
Мічурін зупинився. Що за голос? Хто кликав його? Мічурін почав озиратись і побачив неподалік, під деревом, Те-рентія. Він лежав серед зібраних яблук якийсь зовсім ніби інакший, прозорий. Він чимсь нагадував давно достиглий плід.
— Іване, підійди до мене.
Мічурін зрозумів, що Терентій вмирає. Він уперше за життя назвав його на "ти" й не по батькові. Неквапливо, щоб не виказати свого хвилювання й не порушити тиші, Мічурін підійшов до Терентія. Вони обидва були такі вже старі, що важко було розпізнати, хто з них вчений, хто чорнороб. Час немов стер з них всі подробиці побутової різниці, залишивши тільки те спільне, те людське, головне, що заробляється довгим трудом в ім'я добра аж наприкінці життя.