— Двоюрідні брати,— кажу я,— племінники моєї матері, дуже близькі родичі.
І я надзвичайно задоволений не так з новонароджених родичів, як з того, що можу спокійно залишатись із своїми солодкими мріями, з ніжними листами від нареченої мого учня, які дорожчі мені від моїх вигаданих і справжніх родичів, дорожчі за всіх моїх далеких і близьких друзів.
Ось що вона пише до мене в одному із своїх дальших листів:
"Моя єдина втіхо, мій янголе з неба!
В чому причина, що ти такий сумний? Чого твої останні листи такі сумовиті? Навіщо ти говориш про смерть? Що означають твої загадки, які ти мені загадуєш? Чого ти називаєш себе найнещаснішим з усіх нещасних? Чому ти примушуєш мене так страждати? Чого ти відмовляєшся розповісти про свою велику таємницю, яку ти ховаєш від усіх? Які секрети ти можеш мати перед тією, що так любить тільки тебе й більше нікого, що нетерпляче чекає того дня, коли доля щасливо зв'яже нас навіки".
На це пішла така відповідь від нареченого:
"Зіпице очей моїх, моя свята душа, моє божество! Прошу тебе, пробач мені за останні листи! Забудь про те, що я писав! Ти маєш рацію, моя люба, маєш цілковиту рацію. Я не можу скаржитись, не маю права називати себе "нещасним". Нещасний той, хто ніколи не кохав і кого ніколи не кохали... Я знову повторюю, що для мене цілком досить самих твоїх листів, досить для мене дожити того часу, коли побачу тебе. Тільки глянути — і вмерти... Але ні, я дав собі слово більше не говорити про смерть. Ти хочеш знати про ту велику таємницю? О ні, ти не довідаєшся про неї до того щасливого (чи нещасливого) часу, коли ми побачимось перед шлюбом; тоді ти довідаєшся про все... А поки що бувай здорова, моя люба, моя дорога. І пиши мені, пиши мені!
Твій нещасний щасливець або твій щасливий нещасливець, який хотів би, щоб час тягнувся, тягнувся... навіки, навіки".
Розділ IX
Готування до весілля і мої дурні мрії
Той, хто сам колись був закоханий хоч на одну третину так, як я, мабуть, зрозуміє мій стан у ті дні, коли наблизився щасливий чи нещасливий час нашого готування до весілля; і той, хто уважно читав попередні розділи, зрозуміє мої муки, коли мій учень примірював свій шлюбний одяг, що його шили цілих три тижні. Муки смерті ніщо проти моїх страждань, навіть саме пекло — рай проти мого великого незмірного болю.
Ви, напевне, подумали: заздрощі, зненависть? Воронь боже! Я дуже добре знав, що вона любить не мого учня, а мене, мене, справжнього автора листів. Я знав дуже добре, що під час побачення мені треба лише розкрити таємницю, оту святу нашу таємницю, сказати лише одне слово, вона мене зрозуміє, і все буде гаразд. Але як це зробити? Як зробити, щоб я міг хоч кілька хвилин поговорити з нею віч-на-віч? Я сушив собі над цим голову, складав тисячі різних планів, один гірший від одного і тисячі фантазій, одна безглуздіша від одної.
Одверто признаюся, мені в голову лізли такі гидкі думки — навіть соромно викладати їх на папері, хоч з того часу минуло вже багато років. Не думайте, крий боже, що я хотів позбутися свого конкурента, отруїти свого учня, нехай господь боронить нас усіх від таких гидких думок! Я тільки просив бога сотворити якесь чудо, щоб мій учень сам захворів, тихенько дав дуба і звільнив для мене місце...
Одверто признаюся, що мріяв про це і вдень і вночі, не міг діждатися, щоб мій учень застудився, спітнів, щоб його протягом пройняло і він почав кахикати, або щоб захворів на якусь пошесну хворобу, чи щоб посковзнувся на рівному місці і скрутив собі в'язи, або щоб зненацька хтось влучив йому каменюкою в голову, щоб його скажений собака покусав і щоб він сказився, або щоб буря вирвала дерево з корінням і повалила на нього, або ж якесь інше диво трапилось, аби тільки він звільнив для мене місце.
Разом із тим я жалів його, в мене боліло серце. Бідо— * лаха, безвинне створіння! Чому з ним має таке трапитись, чому такий ще молодий парубок повинен умерти? І в душі я вже оплакував його, справді оплакував, написав навіть моїй любій і коханій жалобного листа, закінчивши його дуже сумним віршем. У цьому вірші оспівується й оплакується мій юний учень, що так завчасно загинув. Світ я прирівнював до кладовища, а самого учня до молодого дерева. А на дереві —
Сидить і тужить, о вей, Кладовищенський соловей, І зірки сльози ллють...
Як далі — вже не пригадую.
І знову ввижається мені в мріях, що минув уже цілий рік після його смерті, а ми обоє, я й моя кохана, приходимо на його могилу трохи поплакати, приносимо в подарунок свіжі, запашні квіти й вірші, що закінчуються такими словами:
Нехай на могилі вінок розквітав, Хай душа твоя в раю відпочивав...
Щоб на могилі вінок розквітав, це якось мало ймовірно, але що мій учень розквітав, як троянда, це вже напевне. Він дедалі більше набирався сили, обличчя робилось яснішим, біле тіло вкривалося більше салом, і був він радісний, веселий, жвавий і щасливий-щасливий не від кохання, а з того, що переїздить до великого міста і більше не бачитиме своїх родичів, що набридли йому до смерті.
Так він говорив мені не раз, хоч батькам казав, що дуже-дуже нудьгуватиме і що не знає навіть, як переживе розлуку з ними.
— А за мною сумуватимеш? — якось спитав я в мого учня.
— Авжеж! Авжеж! — відповів він, обіймаючи мене приязно.— Тебе я візьму з собою. Ми будемо жити, не журячись. Там ми зможемо грати в шашки, ходити до театру. Я ніколи не відпущу тебе від себе, ніколи.
Я знав, що це велика брехня.
Народившись, вирісши й виховавшись на брехні, він і тут збрехав.
Розділ X
Ласкаво просимо, дорогі гості!
Я ніколи не забуду, як нас зустрічали, яку шану віддавали, коли ми приїхали на весілля. Насамперед нам вислали до вокзалу розкішну карету, завезли нас у дуже гарний будинок, відвели кожному окрему кімнату, почастували доброю кавою з пундиками, а згодом чудовим сніданком — смаженими качками, марципанами, а людей-людей приходило безліч, щоб ото вшанувати й привітати нас; щоразу нові гості.
Для мене всі люди були як комахи, вони мерехтіли перед очима і дзижчали, як мухи. Я ввесь поринув у свої не дуже веселі думки. "Як зробити так, щоб побачитися з нею? Хто зна, чи пощастить мені. І що буде, коли вона довідається про святу таємницю? А що, коли, крий боже..." Я навіть боявся сказати, що... Жах! Жах!..