— Ти гля, цей блохотрус уже тут як тут! — трохи злякано вигукнув Другий Тип. — Ще візьме й покусає!
— Забери свого здихляка, бо фізрукові розкажу! — занив Перший Тип.
Ага, злякався-таки, "герой"!..
— Попросиш у нього пробачення, тоді пустить! — віддихувався від Типового "рукостискання" Миколка. — Найдо, тримай, поки я не скажу!
Найда й не думав пускати, хоч рукав задушливо тхнув соляркою та мастилом: видно, в Першого Типа, крім шарпея, є ще авто.
— Ну, попрошу, попрошу пробачення в твого паршивця, якщо він потім покаже, що має клепку! — бадьорився Перший Тип: йому таки хотілося звільнитись од "паршивцевих" зубів.
— Проси, і він покаже! — гордо наказував Миколка.
— Як його там? Згуба? Ах, Найда! Найдо, пробач! — крізь зуби вицідив Перший Тип.
— Відпускай! — дозволив Миколка, і собака розслабив пащу.
— А тепер, Найдо, апо-о-орт! — Другий Тип розмашисто кинув у протилежний кінець стадіону тенісного м’ячика.
Що таке апорт, Найда не знав, та й не збирався слухати нікого, крім хазяїна.
— Принеси! — наказав Миколка.
Отак би й зразу! — Найда вихором злітав за м’ячиком.
— Бачте, хлопці, який! — здивувалась Катька. — Я десь читала, що безпородні коти дуже розумні. Це ж, мабуть, і з собаками так само!
Теж іще, велика читальниця! Знайшла, з ким порівняти!!!
— Найдо, сидіти! — не вгавав Миколка.
Найда сів.
— Найдо, дай п’ять!
Найда наставив одну, потім другу передню лапу, і хлопець ляснув по них своїми долонями.
— Ти гля, і справді розумний!
— Найдо, служити!
Найда зіп'явся на задні лапи, передні зігнув перед собою. Для більшої переконливості ще й морду покірливо схилив набік.
Діти схвально загули. Хтось навіть порився в пакеті, дістав і запропонував Найді ковбаски.
Але Найда не зробив навіть руху назустріч смакоті: чекав Миколчиної вказівки.
— Ого, який молодець! — вразились і найбільші скептики.
— Гаразд, бери! — махнув рукою на ковбасу Миколка.
Найда з гідністю — ну, якщо так просите, — взяв кружечка й ніби знехотя проковтнув.
— Ану хай ще щось зробить! — уже добрішим голосом попросив Перший Тип.
— Найдо, голос! — поблажливо зважив на його прохання Миколка.
— В-в-в-вав!
— Найдо, фас!
— Гр-р-р-р! — вдавано наїжачився Найда в бік Першого Типа. Знає ж, що Миколка жартує!
— Найдо, шухер!!!
І Найда вмить опинився за парканом, хоч насправді Прибиральниць ніде не було.
— …А він ще ж і здоровіший від всяких лабрадорів! — обговорювали собаку діти, коли Дзвінок уже шикував їх у шеренгу.
— Ну так, це породистого викинь на Вулицю — і наступного дня здохне, а цей і в воді не потоне, і в вогні не згорить!
— Та й на вигляд він симпатичний!..
— Ще й від урагану врятував! — згадала Катька.
— А як?
— Розкажи…
Найда ворушив вухами, дослухаючись до милих серцю розмов.
А очима сторожко слідкував за футбольним полем: а що, коли м’яч вилетить за його межі й доведеться виконати "апорт"?
УРОК
Хлопці — і з Вулиці, і зі Школи — не шанують Найдиного Миколки не тільки через те, що вважають бомжем і безпритульним. А ще й тому, що Миколка не курить. Хлопцям докучає, що коли люблячі батьки й прибиральниці вистежують їх по туалетах, Миколка залишається "чистеньким"!
— Ну, давай з нами! Що, слабо затягнутись? — постійно заманюють Миколку.
І сміються, бо Миколка тікає.
Найда знає, в чому причина.
Колись, як Вітчим іще прикидався добрим і вимагав називати його татом, він заповзявся виховати пасинка "мужиком" — навчити Миколку курити. Сам цигарки з рота не випускав.
Тоді Найда подрімував у буряні, хоч знав: коли недалеко Вітчим, то тільки пильнуй!
Вітчим сидів за столиком під грушею: столик був інший, його тоді ще не потрощив Ураган. І груша ще не була Ураганом розчахнута. Зрештою, навіть Халабуди Найда з Миколкою тоді ще не мали.
Отже, Вітчим сидів за столиком у їхньому захаращеному подвір’ї. На столику, теж захаращеному, ціле літо було що випити й чим закусити. Правда, не для Найди й не для Миколки, бо тут завше засідали гості.
Миколчина мама десь пішла, а гостей ще не було. Вітчим курив і пускав дим кільцями. Він, здається, нудився й хотів розваги.
Коли він покликав Миколку, Найда насторожився.
Вітчим уже добряче влиндив, тоді причепився до Миколки й примусив його влити в себе півчарки самогону. О, зараз почне показувати Миколці, як він пускає дим ще й очима! Для цього він завжди просить Миколку тримати його за підборіддя, а потім раптово припікає хлопчикові руку недопалком. "Що, — питає, — пішов дим очима? Не побачив? Ото ще сліпе! Ану ще раз!"
Найда, зачувши лихе, зайшовся таким гавкотом, що Вітчим зафутболив його в сарайчик і защібнув двері. О, якби не був тоді Найда ще підлітком, він би не попався в той поганий сарай! Зрештою, коли він перестав бути підлітком, то й защібка на дверях відвалилась, а в самих дверях-стінах мало не через одну пощезали дошки. Однак то станеться згодом. А тоді сердега лиш тикався мордою в щілину, бився і скавулів.
Цього разу Вітчим тицьнув Миколці до рота цигарку:
— Затягнись добряче і скажи отако: "Гі-і-і! Де мої коні?"
Після кількох невдалих спроб хлопчик, відкашлявшись, таки затягнувся і спитав про Вітчимові коні.
Найда напружував усі свої цуценячі мускули, та защібка не піддавалась.
— Га-га-га! Давай, давай! Так і мене, малого, старші пацани вчили! — реготався Вітчим.
Найда з самого початку знав, що ніяких коней у Вітчима не водиться.
Собаці було так погано, мовби тицьнули цигарку йому, Найді, — навіть попливли кола перед очима. Бо в голові у Миколки справді запаморочилось, він зсунувся із лавчини і гепнувся непритомний.
Найдині лапи з усіх сил уже рили землю під дверима.
— Здихляк! Байстря! Нахлібник! — Вітчим сплюнув, мацнув по кишенях і, нічого не намацавши, пішов до хати по свіже куриво.
Трохи розколини, трохи випорпаного рівчака — Найда просунувся в дірку і вирвався на волю!
Миколка не ворушився.
Такого жаху Найда не зазнав навіть тоді, коли його, ще напівсліпого, кинули в багно, і він там уже топився. Найда бігав довкола Миколки, тицявся в нього мордочкою і жалібно скавулів.
Але ж Миколка витяг Найду з багна, хіба тепер Найда не порятує Миколку?!
Клубком викотився на Вулицю й кинувся на пошуки людей. На щастя, мимо йшла якась жінка, вона пахла сонцем, літом і яблуками.