Це коштувало сорок франків.
Між подружжям вибухнула війна, неугавна, запекла війна, вони чортом дихали одне на одного.
Пані Боннен безперестану повторяла:
— Яке ж бо лихо — втратити маєток через те, що віддалася за телепня!
Або ж:
— Подумати тільки, коли б я була за іншим, то мала б нині п’ятдесят тисяч ліврів ренти!
Або:
— Бувають люди, що всім отруюють життя. Вони лише усіх обтяжують.
Обіди, а вечері й поготів зробилися нестерпними. Одного вечора, щоб запобігти жахливій домашній сцені, Леопольд привів свого приятеля Фредеріка Мореля, якого мало не викликав на дуель. Незабаром Морель став другом і порадником родини, чиїх порад уважно дослухалися чоловік і жінка.
Залишилось рівно півроку до того дня, коли мільйон мав піти на користь бідних. Поступово Леопольд почав інакше ставитися до жінки, сам нападав на неї, раз у раз пускав загадкові натяки, з таємничим виглядом говорив про те, як жінки його співробітників допомагали чоловікам робити кар’єру.
Час від часу він розповідав якусь історійку раптового підвищення в посаді того чи того співробітника.
— Маленький Равіно, — говорив він, — цілих п’ять років був позаштатним, а тепер призначений на помічника начальника відділу.
Пані Боннен зауважила:
— Авжеж, ти б не зумів так просунутись.
Тоді Леопольд знизував плечима:
— Зрозуміло, чому йому поталанило більше за всіх. У нього розумна жінка, тільки й того. Вона зуміла запобігти ласки в начальника і добивається всього, чого захоче. Треба вміти влаштовуватися, щоб не стати жертвою обставин.
До чого, власне, він вів? Як вона його зрозуміла? Що сталося пізніше? Вони зазначали кожний у своєму календарі, скільки днів залишилось до кінця фатального терміну. Що не тиждень, то подружжя все більше відчувало, як їх охоплює злість, розпачливий шал, безтямна лють і така розпука, що вони могли зважитись на злочин, коли б це було потрібно.
І ось одного ранку пані Боннен з сяючим личком і променистими очима, поклавши обидві руки на плечі чоло-
віка, тихо сказала, дивлячись на нього пильним, радісним поглядом, що западав глибоко в душу:
— Здається, я вагітна!
У нього так затьохкало серце, що він мало не впав; він рвучко схопив в обійми жінку, палко цілуючи її, посадив собі на коліна, знову міцно пригорнув, неначе улюблену дитину і, знемагаючи від почуттів, розплакався.
Через два місяці не було жодних сумнівів. Тоді він повів її до лікаря, щоб посвідчити вагітність, і з отриманою довідкою прийшов до нотаря, в якого зберігався заповіт.
Представник закону заявив, що він погоджується відкласти до кінця вагітності виконання волі небіжчиці, оскільки дитина існує, хоча ще і не з’явилася на світ.
Народився хлопчик. Вони назвали його Дьєдонне, як то заведено у королів.
Вони стали багаті.
Якось увечері, коли пан Боннен повернувся додому й чекав на обід свого приятеля Фредеріка Мореля, жінка сказала йому невимушено:
— Я просила твого приятеля Фредеріка більше до нас не приходити; він поводився зі мною не дуже ввічливо.
Хвилину Леопольд дивився на неї з удячною усмішкою, потім розкрив обійми; вона припала до нього, і вони довго-довго цілувалися, як двійко ніжних, прихильних одне до одного добропорядних молодят.
І варто лише послухати, що пані Боннен говорить про жінок, які согрішили задля кохання або зрадили чоловіка у нездоланному нападі жаги.