Він послав запит про батька і чекав відповіді, ганяв скотину на пашу, допомагаючи Свиридоиові, ходив полоти, робив у погоничах. Його хлопчача душа, випорснувши з-під тиску дядька-лікаря й Мусія, росла як з води, загоювала виразки, вирівнювалась, буяла. "Ти якийсь наче иамаханий,— казав йому побратим Свиридон, повторюючи мамині слова,— наче з тюрми вирвався або з мотуза зірвався!"— "Нічого не знаєш, Свиридоне, а раптом батько мій знайдеться!"
Батько доки що не одгукнувся, а Мусій Гандзя одного вечора таки переступив поріг Зайченкової землянки,— "давай, збирайся",— сказав Григоркові. "Куди?" — злякано прошепотів Григорко, якого сама поява Мусієва налякала до смерті. "Поведу в район, щоб вибили з тебе фольксдой-ча!" — "Він тікав од німців,— сказав Свиридов, вирішивши оступитися за друга,— його батько — червоний офіцер".— "А твій хто, що ти варнякаєш, сороченя?" — "Я — не сороченя, пане старосто,— трохи подумавши, одповів неполохливий Свиридон,— мій тато трудящий елемент на будівництві".— "Ну, а я не староста, а демобілізований воїн, щоб ви знали!" — гукнув Мусій. Григорко не ворушився. Серце — просто виривалося з грудей. Насолодившися з хлопцевого переляку, Мусій Гандзя отак само, як зараз, потяг цигарку, аж зашкварчала махорка, а газета раптом зайнялася полум'ям: "Ти вже й жартів не розумієш... Я хочу тебе усиновити..."
І тепер, сидячи на горі над річкою Саксагаиню, Мусій видавався Григоркові уособленням злого духа,— ось він докурить, затопче недокурок, розправить чорні крила й полине шукати іншої жертви, роздерши наперед Григорка. "Не вбивайте мене, дядьку,— сказав хлопець і заплакав, остаточно втрачаючи самовладу,— пустіть жити!" Мусій посміхнувся, погладив Григорка по плечах, аж той увігнувся ще дужче,— "оце так бугай виріс, ач, як реве!.." Остання передосіння гроза розташувалася над Криворізьким басейном. З південного заходу блискали зірйиці, сунули високо в небо чорні хмари, місяць почав упірнати, котитися, меркнути. Страшної сили розкотистий грім розколов небо навпіл од зеніту до землі. Ринула злива. З дерев потекли іржаві струмені. Небо, блакитне, тихе небо гриміло, наче струшуючи з себе велетенські залізні аркуші. Григорко біг, тікаючи од Мусія, не ховаючись од зливи, сприймаючи все, як втручання стихій до його долі. З-за повороту вулиці селища випливли крізь дощ фари машини, й люто заскрипіли гальма за крок од хлопця.
XXX
Смуга лісів київського лісостепу поєднується з дрімучими хащами Чорного лісу в районі Сміли — Чигирина, біжить вздовж Дніпра на північ, щоб долучитися до Полісся, масивів Житомирщини й Волині. На півдні до лісу ще докочується степ — хвилястий, сизий; він біжить, мов море під кілем корабля, то чорний од хмар над ним, то блакитний од височенного неба, затишний, пісенний степ. Ліси стоять замислившись, в задумі. Гайки, мов зелені ватри, горять до самого небокраю. Пройшла над землею гроза, а ватри ще зеленіше палають, виблискують, сяють під сонцем. Поналивав зеленаві калюжі дощ, золотом бризкають вони в лісовій глушині.
Дикий голуб пурхне низько над зелено-чорним берестом, дзвінко впадуть з листя краплі дощу. Мурашник під сосною ліквідує власним горбом наслідки зливи: гуртом волочать геть непотріб, тягнуть на покрівлю глицю, сушаться на сонці. Блакитна ракша верескне, задирчить і майне в кущі, як у воду. На прогалині цвіте темна, мов черниця, запашна материнка. Волохатий лісовий джміль, неповороткий і вайлуватий, домовито гуде над блакитними купами чебрецю. На колючому терні — ягоди круглі й чорні, як волове око, вкриті сизою памороззю. Над струмком похилилася ліщина, дика грушка вибігла на стежку, а поруч сріблястим килимком постелилося ведмеже вухо: стеблик із жовтою квіткою, навкруги по землі листки, мов вушка, стеблик — і знову вушка. Кротовини перетинають лісову дорогу,— свіжі, лискучі купки чорноземлі, які зникають за густою в низинах травою, прибитою дощем до землі.
Отарка молоденьких лип загородилася високою сосною, мовчки пишається одна з одної і з гладенької темно-каштанової кори, і з ясного підсподу густо-зеленого листя. Полин, деревій, червоні бунчуки кінського щавлю, кущі шипшини з ягідками, до них скаче сіренька довгонога лісова пташка — клюне й оглянеться, клюне й подивиться вгору, повернувши набік голівку. Білокорі берези оступили лісове болото із яскраво-зеленою жаб'ячою цибулею, з мохом на трухлявих пнях, з листям конвалії по березі. З глибини лісу виступили наперед чорні стовбури велетнів дубів. Вузлувате галуззя, різьблене листя, могутня врода, непорушність. І осторонь на осиках рухливий, мерехтливий лист, мов труситься дерево в лихоманці серед сонячного дня. На вузькій лісовій галявині — нивка падалішнього жита, занедбана, нежата.
Вести приїжджих гостей випало на долю Семену Бойкові, до нього вчепилася й дружина,— без неї, бач, вода не посвятиться. "Горпино,— благав Семен,— ну, що ти там не бачила? У тебе ж мале в колисці!" Та добра Горпина аж ніяк не корилася, взяла в торбу хліба й цибулі, одягла ватянку, хоч пекло сонце, підперезалася, нагострила лопату, почепила до пояса німецький розцяцькований ніж у шкуратяних піхвах,— "пішли, не дляйся, Семене,— отак я, не смійтеся, йшла б аж до Брянських лісів! Кортить згадати наші партизанські походи..." Семен вибрався у довгополій німецькій шинелі, підтикавши її, як баба спідницю. До лісу доїхали на полуторці, далі проїзду не було, шофер залишився спати під кузовом, а пасажири заглибилися ,в ліс.
Приїжджих було двоє — оператор кіно та працівник історичного музею. Перший виконував доручення свого друга, який колись провадив знімання в партизанських краях і мусив був закопати зняту плівку під час несподіваного нападу карателів-есесівців. Тепер ця дорогоцінна плівка була об'єктом і метою походу. Працівник музею сподівався розшукати відповідні реліквії.