Знову заревів мотор. "По конях!" — гукнув Середа, Гейбо примостився поруч нього, Грицько з Юрком — позаду на панцирі, Микитку посадовили на почесному місці зверху, Гейбо тримав його за пояс, щоб не посунувся під гусениці. Пастушки полізли на вільні місця, а що таких взагалі не було, то почіплялися хто за що. Двом ніяк не щастило втриматися зверху, вони застромили карлючкуватого дубця за задній гак, і танкетка потягла їх за собою в хмарі куряви.
Довго радилися, скільки плугів подужає машина, дід Сербиченко придибав до майстерні для такого діла, штовхнув старечими вузлуватими пальцями фару й сказав надійно: "Нічого, потягне й три!.." Прикинули кількість кінських сил в моторі, зважили на гусениці, зняли броню й вирішили, що двох буде досить; щоб бува не підірвалася.
Де не взялася Юхимина й прилипла, до танкетки, марно сподіваючись, що нарешті почне вчитися на тракториста. Доки майстри сперечалися за систему причеплення плугів, лагодили самі плуги,— Юрко показав Юхимині, як і від чого танкетка рухається, куди повертати праворуч, а куди ліворуч, і якось трапилося, що руки їхні стрічалися частіше, ніж того вимагала наука: то рука хлопцева лягала поверх Юхи-мининої, то дівчина клала руку на Юркову. А, не помічена ними обома, обіч стояла бідна Пазя, ледве стримуючи себе, щоб не заголосити на баб'ячий голос. Юхимина перша зауважила Пазину присутність і зробила вигляд, мов давно її бачить: "Зараз, зараз, Пазечко,— сказала Юхимина заклопотано,— спасибі тобі, що прийшла по мене, а то б я тут коло машини й ніч зустріла. Микитко, катай додому, мати картопляників напекли!"
Юхимина схопила за руку Пазю й потягла за собою геть. Микитка дав собі дозвіл стояти коло танкетки, врятованої його кмітливістю. Перед ним мов видиво досі рухався ліс, хльоскаючи галуззям та обсипаючи жовтим листом, потім дядько Середа прибавив ходу на рівному, й вітер обдував Микитчині вуха, збив пілотку, а він сидів зверху, і все наче підпливало до нього з обох сторін,— і озимина, й бурякове поле, і тітка Векла, й вулиці села, й люди, які бігли назустріч.
Він не помічав, що коло майстерні вже багато стало дітлахів, на яких дід Сербиченко гримнув, щоб не заважали: "І де їх стільки береться в світі божому!" Та Микитка міг би й н'е дерти носа перед Прісею, бувши братом Свиридона й наступником Уласа. "Бач, як запишався",— сказала Пріся своїй подружці із вимазаними в чорнило пальцями: вони завітали сюди по дорозі зі школи. Микитка раптом підскочив, перекрутився в повітрі, бринькнув кількох дітей по губах, шарпнув Прісю за кіску, яку та старанно плекала до повернення парубків із чужих сторін,— і подався як опечений вздовж вулиці: його натреноване вухо почуло сигнал вантажної машини, якою Василь Іванович їздив до району.
Плуги тягали по ставищі. Було вже досадно, що танкетка так мало тягне, і Середа з Гейбом вирішили, що цим не обмежиться господарство, треба ще шукати тягла, доки держава відбудує заводи й підкине новеньких тракторів. "А знаєш, Ваня,— сказав Гейбо,— отой мотор з транспортера— він і чорта поволоче!" — "Тільки як ти його, Пава, на колеса поставиш?" Віджививши одну машину, друзям кортіло ще знайти щось, а тим часом орали ставище, регулюючи плужний агрегат, вивчаючи, яка швидкість найкорисніша для танкетки. Греблю майбутнього ставка загачували земляну, вибираючи грунт із ставища, і танкетка давала користь тим, що після неї легко було брати на тачки землю.
Не встиг Василь Іванович як слід зазнайомитися з надбанням трактористів, як через гору переповз величезний гусеничний трактор із гирилицею піднятих плугів, наблизився до ставища. Доки тракторист шукав по кишенях свій, наряд і глушив трактор,—з того ж напрямку примчав газик, і директор МТС хутко, мов Ьтарий знайомий, підбіг до полковника й зірваним голосом став докоряти, що не гаразд із ним повівся,— ну, нащо було скаржитися в Київ, хіба самим тяжко поладнати, будь ласка, ось вам трактор, сам добре розумію, що таке глибока оранка! Василь Іванович мусив дякувати директорові й вибачатися, що нікуди не скаржився, але коли до того дійде, то й поскаржиться, бо треба було одразу двох трактористів прислати, а не одного, щоб день і ніч не гуляли плуги.
Ось коли вперше звернувся полковник до Микитки з дорученням. На пошті Василь Іванович дістав листа від Уласа, де той першим ділом запитував, як справляється з ділом Микитка Зайченко, другого листа — од Дарини. "Ану, покажи, на що ти здатний",— сказав полковник Микитці, а бідний хлопець мовчки стояв, забувши, що мусить хвацько на все відповідати.
"Біжи до школи,— сказав полковник,— скажи Степанові Тарасовичу, що я його прошу негайно прийти сюди. А всіх, кого стрінеш дорогою, скликай до колгоспного двору". Микитка так і захолов на місці, міркуючи, як йому реагувати на довгий наказ. "Стривай,— сказав полковник, коли Микитка лагодився чкурнути сторч головою,— забіжи до тітки Ганни, нехай дасть тобі Уласову сорочку, бач, як посинів..."— "Єсть!" — радісно вигукнув хлопець і, хутко знявши чоботи, здимів, наче й не стояв ніколи поруч.
Підійшов ставковий майстер, за ним Семен Бойко, котрого полковник призначив своїм заступником, директор МТС уважно придивлявся до цього голови колгоспу, який міг бути й. головою області.. Василь Іванович познайомив усіх з директором МТС, сказав, що дасть другого тракториста на зміну до трактора, бо треба впорати озимину, оранку на зяб, хлібопоставки одвезти. "Я заїду до вас, підпишу договір,— сказав полковник директорові МТС,— повірите, у нас сьогодні не день, а торба метушні!"
Дядько Сашко Вовкотруб здалеку щось гукав і біг до гурту, підбіг схвильований і, не привітавшися ні до кого, став доповідати полковникові, що до зустрічі московських гостей він готовий, приміщення вичистили й обмастили вапном для дезинфекції, всі чекають. Полковник звелів йому сісти на бігунки й котити на станцію, бо поїзд має прийти ще сьогодні, і дядько Сашко тим же алюром зник.