У ранковій газеті Сексон прочитала сенсаційне повідомлення про невдалу спробу зірвати страйк биндюжників. Роя Бланшара вславлювано як героя, як взірцевого представника заможного громадянства. Сексон таки не могла не захоплюватись його відвагою. Було щось привабне у тому, як він мужньо зустрів розгаласовану юрбу. Газета наводила думку одного бригадного генерала, що закидав поліції надмірну миролюбність — мовляв, треба було викликати військо й добре провчити голоту, повернути її до законності та порядку. "Настав час скинути трохи крові й оздоровити атмосферу, — заявляв генерал. — Бо доки бидла як слід не наб'ють і не застрахають, спокою в промисловому житті не буде".
Того вечора у Робертсів не було нічого їсти, і Біллі взяв Сексон під одну руку, на другу накинув пальто, і вдвох вони вибралися з дому. Заставивши пальто в ломбарді, вони сумовито пообідали в японському ресторані, де якимось чудом подавали більш-менш ситний обід за десять центів. Опісля вирішили витратити ще по п'ять центів на кіно.
Біля Центрального банку до Біллі підійшло якихось двоє биндюжників-страйкарів і повели його з собою. Три чверті години Сексон чекала його на розі, а коли він повернувся, від нього тхнуло горілкою.
Проходячи повз кафе "Форум", Біллі раптом зупинився. Коло тротуару стояв лімузин, і якийсь молодик допомагав сісти в нього кільком пишно вичепуреним жінкам. Шофер був уже на місці. Біллі торкнув молодика за руку. Молодик, не вужчий у плечах за Біллі й навіть трохи вищий на зріст, був стрункий і мав голубі очі. Сексон він видався дуже вродливим.
— Два слова, друзяко, — промовив стиха Біллі.
Молодик зирнув на Біллі та Сексон і запитав нетерпляче:
— Чого вам треба?
— Ви Бланшар, — так само тихо провадив Біллі.— Я бачив вас учора на чолі валки.
— Хіба ж я кепсько правив? — усміхнувся той, весело глянувши на Сексон.
— Звісно, ні. Але я не те маю вам сказати.
— А ви хто? — озвався Бланшар з раптовою підозрою.
— Я страйкар. Ви саме правили моїм запрягом, — ото й усе… Ні, револьвера не руште з кишені! — спинив він Бланшара, коли той сягнув рукою до кишені.— Я тут вам нічого не заподію. Я тільки маю вам дещо сказати.
— Ну, то швидше!
Бланшар уже поставив одну ногу на підніжка.
— Звісно, — провадив Біллі, не прискорюючи свого дражливо-повільного тону. — Я хотів лиш сказати, що я вам цього не подарую. Не тепер, коли страйк, а пізніше. Я вам дам такого перцю, що ви повік пам'ятатимете.
Бланшар зирнув на Біллі, і в очах йому блиснули й цікавість, і мало не схвалення.
— Ви, я бачу, й самі досить жвавий, — відказав він. — Але чи певні ви своєї сили?
— Звісно, певний. Ось побачите.
— Тоді гаразд, друже! Розшукайте мене після страйку, і я охоче поміряюся з вами.
— Пам'ятайте ж, — додав Біллі.— Я вам дамся взнаки.
Бланшар кивнув головою на знак згоди, весело всміхнувся до них обох, підняв капелюха перед Сексон і сів у машину.
РОЗДІЛ XIII
Від цього часу життя Сексон і зовсім вийшло з колії, воно стало беззмістовне й кошмарне. Тепер усякого можна було сподіватися: стихійний крутіж подій підхопив її і ніс до якоїсь невідомої катастрофи. Якби хоч Біллі був колишній Біллі, то ще півбіди, — якби можна було спертися на нього, вона бадьоро глянула б в очі найгіршій небезпеці. Але Біллі відсахнувся від неї, скажений вир зайняв і його. Він так змінився, що здавався немов чужий чужанин у власному домі. І справді, зовсім інша людина визирала з його очей, людина, що знала тільки насильство й ненависть, бачила скрізь тільки лихе і ревно слугувала всесвітньому злу. Ця людина вже не засуджувала Берта, у неї самої були на язиці лише динаміт, саботаж та революція.
Сексон силкувалася якомога підтримувати свою душевну рівновагу і свіжість та красу свого тіла, що так приваблювали колись Біллі. Лише раз їй урвався терпець, — коли Біллі був особливо похмурий і дошкулив їй гострим та несправедливим словом.
— З ким це ти так розмовляєш? — спалахнула вона.
Він зніяковіло замовк і тільки остовпіло дивився на її зблідле від гніву обличчя.
— Не смій ніколи більше говорити так до мене, Біллі,— суворо додала вона.
— Я трохи роздратований, а ти вже й присікалась! — пробурмотів він напіввинувато, напівдокірливо. — Бачить бог, у мене є від чого згубити тяму.
Коли Біллі вийшов з дому, Сексон кинулася на ліжко й гірко заридала. Вона-бо, що так уміла коритися в коханні, була жінка горда. Тільки гордий знає справжню покору і тільки наймужніший знає справжню сумирність. Але навіщо їй ця гордість і мужність, коли єдина в світі дорога для неї людина втратила і гордість, і мужність, і чесність і скинула на неї найбільшу частку спільних їхніх знегод?
І так само, як вона наодинці з собою пережила була глибоку, трохи не фізичну тугу за втраченою дитиною, так і тепер переживала вона сама в собі,— може, ще глибше, — особисте горе. І хоч вона не розлюбила Біллі, кохання її стало менш горде, менш упевнене, менш довірливе. Щось у ньому з'явилося від співчуття, а це вже недалеко й до зневаги. Здавалося, її вірність ладна була підупасти, і Сексон жахалася тієї зневаги, що закрадалася їй у душу.
Сексон щосили намагалася витривати. Вона подумала, що зможе простити, і на часину їй відлягло від серця, аж поки не сяйнула думка, що найвища любов не знає прощення. І знов у неї котилися сльози, і кипіла в ній боротьба. Вона твердо знала одне: цей Біллі — не той, якого вона покохала. Цей Біллі інша людина, хвора людина, що не відповідає за свій маячний шал. Сексон вирішила, що мусить ходити коло Біллі, як сестра-жалібниця, що мусить забути за всякі гордощі, зневаги й прощення. До того ж він і справді несе на собі ввесь тягар борні, він кинувся в її вир і збезумів від ударів, яких завдавав іншим і діставав від інших. Якщо хтось чи щось тут винне, то це ті незбагненні приписи життя, що примушують людей гризтися за роботу, як пси гризуться за кістку.
Так Сексон озброїлася цими доказами для найлютішої в світі боротьби — боротьби самітної жінки. Вона відкинула всі сумніви й гризоти. Вона нічого не прощала, бо й прощати було нічого. Вона переконала себе, що їхнє кохання нічим не заплямлене, що воно чисте, яким було раніше і яким буде знову після того, коли світ повернеться до якогось ладу.