— Ов, далеко дуже, та й ще вода тамтого тижня греблю перервала, зовсім не можна туди доїхати.
— Ну, то, може, туди? — і патер сказав назву другого села.
— І туди не можна, туди й дороги нема, хіба що взимі по леду.
— Ну, то, може, тут?— і патер, потіючи та мінячись на лиці, сказав назву третього села.
— А, туди можна, се ж тут і недалеко, більш двадцяти верстов не буде.
— Двадцять верстов? — повторив патер, перший раз в житті чуючи сю дивовижну назву. — А багато вам треба буде дати за дорогу?
— Небагато, десять карбованців, — сказав жид, підіймаючи трохи засмальцьованого капелюха на обголеній голові. Патер, не знаючи, що се таке верства, і привичний до того, що по інших краях кождий звичайно лиш тілько жадає за всяку послугу, кілько йому справді належиться, подумав, що, може, дійсно за таку дорогу десять карбованців небагато, і пристав. Хитрий жид, бачачи, з ким має діло, попросив у нього всіх грошей наперед, на що патер також пристав, думаючи, що такий тут в краю звичай.
— Пан, видно, не тутешній, — почав балакати жид, коли по кількагодинній чеканці виїхали з поганого жидівського місточка і звільна по глибокім і грузькім болоті волоклись понурою, рівною та мокрою країною.
— Нетутешній,— відповів патер.
— А здалека пан?
— Здалека.
— А звідки, коли вільно спитати? — допитувався жид з влазливістю, властивою його племені.
— Не вільно питати,— відбуркнув патер, котрого ціла та жидівська компанія і бридила, і боліла, немовби його обсіли воші.
— Як панська воля,— сказав покірливо жид і обернувся до своїх коней, так що патер не міг бачити фальшивого і злорадного усміху на його широкім, обгорілім, з рудою бородою лиці. Але мовчанка тривала тільки хвилю; швидко жид знов обернувся до патера.
— А до кого пан мають діло в тім селі?
— А тебе що се обходить? — офукнувся патер, чуючи, що се питання якось неприємно вразило його.
— Та я нічого, я тілько хочу знати, де маю заїхати?
— Заїжджай до дідича! — сказав патер.
— До дідича? Коли ж бо, прошу пана, в тім селі дідича нема.
— Дідича нема? Як то?
— А так, се село сконфісковане, під урядовою опікою, а бувший дідич вмер у Сибірі.
— Гм, то вези мене до сільського старости. Я маю тілько де про що розпитати.
— То, може, пан зараз і назад вернуть?
— Ні, за кілька день,— сказав патер далеко вже лагідніше, чуючи якось мимоволі, що дуже немудро запрезентував себе перед жидом і що сяк чи так находиться в його руках. Але жид, розвідавши, що йому було треба, більше вже не турбував патера, а, обернувшися до своїх коней, почав звільна підганяти їх, мурликаючи собі під ніс якусь пісеньку. Вечором заїхали до цілі.
VI
Не зовсім щасливо вибрався патер, велячи везти себе до старости. Староста хоч був, як і його співгромадяни, противником православ’я, але все-таки належав до тих заможніших та практичніших господарів, котрі вважали ліпшим бодай про око придержуватися православ’я, ходили до православної церкви, сповідалися і причащалися перед православним попом і ані дітей не носили хрестити, ані вінчатись не ходили до латинських ксьондзів. Те тільки й з’єднало йому довір’я у начальства, за те був він і постановлений старостою. При тім же недовірливий до крайності, змалечку привичний таїти в собі всяку свою думку, всяке бажання, староста, крім того, був строгий в тім, що називав своєю урядовою службою; не думаючи і не розбираючи, сповнював накази начальства так, як привик, і вимагав, щоби в його домі всі, не думаючи і не розбираючи, слухали його власних наказів. Коротко кажучи, староста був матеріал твердий до оброблення, мов те жилаве та суковате дерево, і дуже лихо надавався до єзуїтського апостольства.
Хата старости нічим не відрізнювалася від інших сільських хат тої сторони: та сама чорна солом’яна стріха без комина, ті самі низькі необліплені стіни з маленькими підсліпуватими віконцями, та сама обширна обора з великою купою гною насередині і з вигоном, повним бездонного болота. З вікон лився кровавий блиск від розпаленого в печі огню і миготів в широкій калюжі, що була перед вікнами. Не без труду дібрався патер на сухий, плитами виложений рундук перед порогом старостової хати, відтворив сінешні двері і, мацаючи руками в пітьмі, налапав клямку хатніх дверей. Та й клямка ж то була неабияка: гладкий дерев’яний кілок з прикріпленим до нього дерев’яним зазубцем; хотячи відтворити двері, треба було сильно пхнути тим кілком від себе, в тій самій хвилі покрутити його з правої до лівої руки і тоді аж тягти до себе скрипучі двері. Не знаючи сього, патер довгу хвилю термосив дверми, стоячи в темних сінях, повних диму, і не міг відчинити дверей, поки хтось із хати, чуючи, що якась жива душа добивається до дверей, не відчинив їх і не впустив патера до хати. Та й тут не обійшлось для нього без притичини. Двері були низенькі, а очі його від диму повні сліз. Побачивши вкінці світло і не розбираючи більше нічого, він пустився йти і щосили гримнувся чолом о дерев’яний одвірок.
— О, do stu diabłów!*— скрикнув патер, хапаючися руками за чоло і входячи з тим побожним привітанням до хати, де всіх очі в німій ожиданці і навіть тривозі звернулися на незнайомого пана, що в таку пізню пору і з таким незвичайним привітом входив у хату. А патер добру хвилю стояв коло порога, осмотрюючи рукою набіглу на чолі гулю, то знов обтираючи сльози з очей. Вкінці, побачивши, що всіх очі не перестають пильно дивитися на нього, він зняв капелюх і, ступаючи крок наперед, сказав:
— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!*
— Na wieki wieków, amen!*— відказав староста, котрий сидів на лаві конець стола, підперши ліктем голову, і ані не рушився з місця при вході незнайомого пана. Не чекаючи запросин, патер сів на лаві насупротив печі і почав розглядатися по хаті.
— Чи тут я у старости сього села? — спитав вкінці, звертаючись до господаря.
— Тут,— відповів староста, не рушаючись з місця і не перестаючи пильно придивлятися незвичайному гостеві.
Діставши сю відповідь, гість замовк і почав знов розглядатися по хаті, очевидно, не знаючи, що дальше сказати.
— А чого пану від мене потрібно? — запитав староста.