Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихає.
— Юрасику, що трапилось?
— Джек вiсiм котлет iз'їв.
А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуєте:
— От iндика тiльки архирейський носик залишився!
— З шийки, значить, почав? — проказуєте ви. А що ви бiльше скажете?
I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.
Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому єгеревi.
Єгер — це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого Джекя одного в свiтi.
Але з єгерем ви вже самі майте справу.
Одно скажу: доки ваша собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбає собi модельних черевикiв.
I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з'їдає мiнiмум четверик коней.
I от, нарештi, Джек готовий.
Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.
— Стойка!
— Пiль!
Джек кидається, i з-пiд нього вискакує... здоровенна жаба.
А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаєте своїм приятелям:
— Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгає, висолопивши язика.
— Що, — питаю, — нема?
— Нема! — каже.
А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.
Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!
1945
ВОВК
І
Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповiдку:
"Не бiйсь вовка, — сiдай у хатi".
Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, — проте боятися його нема чого.
Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй і досвiдчений убийвовк, — так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк — звiр надто полохливий i боязкий.
— Ось послухайте, — казав усiм Кiндрат Калистратович. — Живу, як знаєте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, — вiвцi: "ме-е-е!" та й у хлiвi, — а хлiв поруч, — корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знає, яка б "неприятнiсть" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду... А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
"Не бiйсь вовка!"
Полювати вовка — це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
— Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'їли.
— А де це Вербовий хутiр?
— Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога влiво пiде, тiєю дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в'їдете...
— А вовки хiба в самому хуторi?
— Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, — вiн знає, де вовки. Той усе на свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.
— Чи не в Перещепиному це лiсi? — кидає Кiндрат Калистратович.
— Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному... I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
— Закурюйте?
— Так почекайте, — устряв знову Кiндрат Калистратович. — Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине — воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий — так вiн же бiля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
— Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, — волосся дротом!
— Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це — в Кучерявiй!
— Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, — його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.
— Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!
— Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!
— Закурюйте!
— Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, — государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.
— Тррр! Драстуйте, бабусю!
— Драстуйте!
— Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?
— Кривий Степан?
— Еге! Охотник!
— Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в'їдете.
— Спасибi, бабусю!
— Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
— Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
— Та куди ж ви? Вже проїхали!
— Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
— Дивись, а я думала — четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямiсiнько в двiр.
— Драстуйте, Степане! як вас?..
— Iванович...
— Степане Iвановичу! Це ви охотник?
— Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер...
— Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
— Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько... Лисичку iнодi торохнеш... Буває...
— А троє овець хто зарiзав?
— Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика...