Усвідомлюючи, що надійне заняття гастролями позаду, я відчув нову й дивну насолоду, яка переповнила мене, наче струмінь холодної води з глибоких глибин. Не відав, що робитиму далі!
Коли зачиняються одні двері, мають відчинитись інші. За мною лишилися тільки зачинені двері з написом на них "ГАСТРОЛІ", а по них – коробки та ящики з пригодами, що зробили мене таким, яким я є. А зараз наставав час рушати. Де ж ті щойно відчинені двері?
Якби моя душа була довершеною, спало мені на думку, якби був досконалим я, а не Шимода, то що порадив би сам собі?
Ще мить – і я вже знав, якими словами звернувся до себе. Я сказав би – розглянься довкола, Річарде, й запитай: "Що не так на цій картині?"
Я роззирнувся в сутінках. З небом усе було гаразд. Що могло б трапитись із зорями, з цими діамантами, що вибухають на відстані тисяч світлових років од мене, людини, яка спостерігає за їхніми феєрверками з безпечного місця? Що могло б статися з аеропланом, таким обтіпаним і вірним, як "Фліт", готовим знятись у повітря й летіти, куди тільки мені заманеться?
Все начебто гаразд.
А не те на цій картині ось що: поруч зі мною бракує її. І зараз дещо зроблю, аби все змінити!
Не так прудко, Річарде, – подумки промовив я. – Бодай цього разу не поводься, як завжди, будь ласка, не так швидко! Прошу. Спочатку обміркуй. Старанно.
Ще б пак. У сутінках виринуло ще одне запитання, якого я не задавав Шимоді й на яке теж не отримав би відповіді.
Чому так складається, що самотніми завжди лишаються найбільш довершені люди, чиї вчення, ставши віруваннями, живуть століття?
Чому нам ніколи не траплялись жінки й чоловіки, подиву гідні сучасники, які ділили б свої пригоди й своє кохання? їх оточували б учні, які приходили б за зціленням і просвітленням. Однак чи часто ми бачимо поряд з ними близьких духом людей, позначених славою, всесильних, коханих?.. Деколи? Вряди-годи?
В горлі раптом пересохло.
Ніколи.
Найдосконаліші, – подумав я, – назагал і найбільш самотні!
Байдужий і холодний циферблат – небо – повільно обертався над головою.
А що коли ці досконалі не знаходять близьких за духом людей, бо жили, не відаючи потреб пересічних людей?
Жодної відповіді від блакитної Веги, що виблискувала зоряною лірою.
Досягнення досконалості не стало б моїм завданням, хоч хай би я навіть прожив кілька життів, але дехто вважає, ніби ці люди вказують усім нам шлях. Чи повчають вони, що слід махнути рукою на пошуки близької духом людини, бо такої нема під сонцем?
Цвіркуни неквапно теркотали: а хіба що?., а хіба що?..
Цей кам'яний мур геть зруйнував мій вечір. Якщо вони справді так кажуть, міркував я, то помиляються.
Мене непокоїло, чи погодилася б зі мною вона, хоч би де була в цю хвилю. Люба моя незнайомко, вони помиляються, еге ж?
Хоч де б вона зараз була, відповіді я не діждався.
Поки наступного ранку паморозь скрапала з крил, я вклав на переднє сидіння чохол двигуна, інструменти, коробку з їжею та плитку, старанно вкрив усе це й добре прив'язав. Залишки вівсянки від сніданку лишив для єнота.
Сон приніс із собою відповідь: ці довершені та досконалі можуть що завгодно пропонувати, натякати на все, що їм заманеться, однак приймати рішення я повинен сам. І я вирішив, що не маю наміру прожити життя одинаком.
Я натяг рукавиці, крутнув пропелер, востаннє запустив двигун і влаштувавсь у кабіні.
Що б став чинити, якби побачив її зараз отут, на полі? Я піддався дивному імпульсові, відчув незвичну прохолоду на карку й роззирнувся.
На полі не було ані душі.
"Фліт" заревів і відірвавсь од землі, повернув на схід і приземлився в аеропорту Канкекі, штат Іллінойс. Того ж таки дня я продав свого біплана за одинадцять тисяч доларів готівкою й засунув гроші до спального мішка.
Торкнувшись пропелера, якусь хвилю не міг відірвати руки. Зрештою подякував літакові, попрощався з ним і, не озираючись, пружним кроком вийшов з ангара.
Отак забагатівши й позбувшись даху над головою, я опинився на вулицях планети, заселеної чотирма з половиною мільярдами люду, й, починаючи з тієї хвилі, ввесь свій час присвятив пошукам єдиної жінки, якої, коли вірити найдостойнішим з-поміж людей, взагалі немає на світі.
ДВА
Усе, що причаровує, водночас супроводить нас і захищає. Якщо ми перебуваємо в полоні того, що любимо, – вітрильників, літаків, ідей, – лавина магії спрощує нам шлях уперед, відхиляє правила, резони, суперечливі міркування, підносить нас над урвищами, страхами, сумнівами. Без сили цього почуття...
– Що це ви пишете? – з невимовним здивуванням вона дивилась мені в очі, наче їй ніколи не доводилося бачити людини з ручкою й записником у руках в автобусі, що несе своїх пасажирів на південь, до Флориди.
Коли хтось отак порушує мій спокій, я часом відповідаю, не вдаючись до тлумачень, аби віддякати незваного гостя й примусити його замовкнути.
– Я пишу листа до себе, яким був двадцять років тому: "Те, що я хотів би знати, коли був тобою".
Незважаючи на роздратування, було приємно дивитись у її обличчя, яке світилося допитливістю й одночасно хоробрістю. Глибокі карі очі, водоспад чорного доглянутого волосся.
– Прочитайте трохи, – попрохала жінка безстрашно.
Я прочитав останній уступ листа. Вона спитала:
– Це все правда?
– Назвіть щось таке, що ви любите, – сказав я. – Дрібні вподобання не приймаються. Назвіть те, що породжує всепоглинаючу, непогамовану пристрасть.
– Коні, – одразу відповіла жінка. – Колись я любила коней.
– Коли перебували поряд з кіньми, то чи не змінював своїх барв світ навколо вас?
Вона посміхнулась:
– Еге. Я була королевою Південного Огайо. Мамі доводилося стягати мене з сідла за допомогою ласо, аби забрати додому. Чи я боялася? Ніколи. Піді мною гарцював великий кінь Сенді, – а він був моїм товаришем. І ніхто не міг заподіяти мені нічого поганого, поки кінь був поряд! Я любила коней. Любила Сенді.
Мені здалося, вона все сказала, та жінка докинула:
– Зараз я вже так ні до чого не ставлюся.
Я не відповів, і вона віддалася споминам, повернувшись назад до свого Сенді. А я – до листа.
Без сили цього почуття ми нагадуємо човни, що застигли посеред моря нудьги й мертво...