вбрання й заговорити до них відверто. Натомість я привітав їх, як звичайно, і, присилувавши свої занадто цивілізовані ноги зігнутися в колінах, сів навпочіпки праворуч від Чіта.
Ардам лунко плеснув долонями — вбігли дві дівчини, намащені траном та розмальовані, й поставили на столі довгий дерев’яний таріль зі стравою, схожий на широку пірогу.
Ми не зразу накинулись на їжу. Звичай того не дозволяв. Ми повстромляли праві руки в таріль, вибрали по жирному шматкові й застигли, дивлячись один на одного з найприязнішими мінами. Ми, видно, нагадували в ту мить три пари боксерів, готових до бою.
Потім, ніби на команду, тицьнули тими шматками один одному в роти. Так ми показували, ніби думаємо не про власну втіху, а хочемо зробити приємне ближньому. Я в такі хвилини завжди намагався вибрати найтвердіший кусень і влучити ним не в рот, а в око своєму візаві й кусав його за пальці, коли він засовував мені ласий шматок надто глибоко в рота. Однак цього разу Чіт вихопив м’ясо з моєї руки спритно, як бегемот у зоопарку, а свої пальці вчасно відсмикнув, витерши їх гарненько об моє обличчя. Я відсахнувся, але втримав рівновагу, тільки пирхнув сердито.
І ми почали жувати, плямкаючи та рохкаючи вдоволено; відкусивши м’яса, кожен пережовував його на добру хвилину довше, ніж треба.
— Щедрий сьогодні дарунок Друга,— прокашлявшись, мовив висхлий дід. Ми луною відгукнулись на його слова і, додержавши тим звичаю, заходились завзято наминати їжу. Скажу по правді, того дня я не дуже старався, обмежившись корінням та овочами, що ними було приправлено м’ясо.
Поки їдці тільки плямкали, а не відригували з переїду, звичай не дозволяв перебивати їжу розмовою; та коли в тарелі не лишалось уже нічого й стіл починала обходити тиква з переграним молоком із горіха буга, язики розв’язувалися. Ото тоді пробуджувався до роботи цей мозок племені й відбувався жвавий обмін думками. В такі хвилини мені щастило взнати багато цікавого.
Однак того дня, коли до мене повернулась пам’ять, я був скорше схильний навчати, ніж учитися,
Сигнал до розмови подав худий дід, що закінчив церемонію їжі. То його обов’язком було казати "спасибі Другові", виявляючи свою ситість і вдоволення.
— Спасибі Другові! — підхопили ми.— І хай живе мудрий маленький деревний лінивець, предок і володар нашого племені. Хай лазить він по дереві життя, покіль світу!
Річ у тому, що в гіллі дерев на широкому прискалку під кручею було зроблено щось на зразок клітки для тих тварин, і більшість остров’ян сліпо вірила в безглуздий забобон, ніби ті плохенькі звірки правлять долею племені. Вважалося, що Чіт, Ардам та троє дідів тільки жерці, а ті химерні улюбленці племені нібито нашіптують свою премудрість їм у вуха. Безперечно, те химерне вірування — пережиток' стародавнього тваринного тотемізму, однак з’ясувати його походження я не зумів. Єдина аналогія, що її я знаю в культурному світі,— це священна імперія мікадо до того, як Японія ступила на шлях сучасної цивілізації. А на ділі це вірування знімало з Чіта й його спільників відповідальність за всілякі несправедливості та утиски. Так нашептав деревний лінивець, казали вони, і люди слухняно корились. їм було приємно думати, що малі лінивці панують над Чітом та його приятелями так само, як Чіт із приятелями панують над ними та знущаються з них.
Отож слідом за всіма і я висловив традиційне побажання, щоб зграя малих паразитів ніколи не покидала нашого дерева життя.
— А тепер... — почав я й змовк. Серце моє відчайдушно калатало в грудях. Набравшись відваги, я спокійно, немов так і годилося, скинув і поклав додолу смердючий череп, що так довго давив мою голову.
— Та й душно ж тут у вас в ущелині,— сказав я.— Йдучи сюди, я побачив, як світить сонце на верховині, й раптом згадав про той великий світ, що з нього прибув до вас, просторий, вільний і щедрий світ. Я вам ніколи не розповідав про нього. А тепер можу розповісти.— Я зірвав із себе стару брудну шкуру, відкинув її вбік і сів навпочіпки — голий білий арієць серед темношкірих дикунів у їхніх химерних убраннях та відзнаках.
Усі троє дідів скрикнули в один голос і тицьнули в мене пальцями:
— Гляньте-но! Що це він робить!
Воїн не ворухнувся, та весь почервонів і втупив у мене свої банькаті очі з гнівно-запитливим виразом. Він, певно, сказав би щось про мою умисно неподобну поведінку, коли б умів стулити докупи двоє слів. Але він був скорше людина діла, а не балачок.
Чіт порухом руки заспокоїв дідів.
— Це не гріх,— заявив він.— Адже ми всі знаємо, що Священний Безумець не може грішити. Це знаменна подія. Дух Богині зійшов на нього. Хай він робить і каже, що хоче, хоч би воно навіть і вражало вас. А потім ми,— він, звичайно, мав на увазі тільки самого себе,— витлумачимо те, що він сказав і зробив.
Ардам буркнув щось невиразно.
Я в думці подякував богові за те, що мені не бракне відваги.
— Ідучи сьогодні сюди, о мої високі й мудрі братове,— знову почав я,— я побачив синє небо. І завіса розгорнулась, і дух мій вернувся в те осяйне селище, де я вивчав усю людську мудрість. То було гарне, пишне селище. Щодня там люди чули щось нове, сподівалися чогось нового. Там я взнав, що люди не повинні довіку жити в ярах та ущелинах, що краще жити на роздоллі, що не годиться користатись з безсилля та неуцтва своїх бідніших братів, що не треба весь час боятися та остерігатися всього.
— Він божевільний,— промовив дід із татуйоваиими щоками й заходився колупати в зубах колючкою з гупи.
— Авжеж, божевільний,— потвердив Чіт, не спускаючи з ока мого обличчя.— Але ті його слова щось означають. Розкажи нам іще про ту твою країну, що з неї ти прийшов.
— То не країна, а цілий світ,— поправив його я.
— Ну, нехай світ,— погодився Чіт.
— Він хоч і божевільний, а говорить доладно,— не вгавав дід, колупаючи в зубах.— За такі слова належиться догана, божевільний він чи ні.
Ардам схвально ляснув себе по стегну.
Лиш тепер я оцінив незвичайний Чітів розум.
— Ну, розкажи ж нам іще що-небудь про той світ,— зажадав він. У очах йому світилась цікавість.
— Усі знають, що він прийшов із моря,— прогугнявив слинявий дід.— Ти ж сам, о Премудрий, так нам пояснив. Що сонце нагріло гниле баговиння, і він