— То я марив? — спитав я.— Чи мені сон снився?
Вона не відповіла, тільки пригорнула мене ще міцніше.
— Це Нью-Йорк. Авжеж, це Нью-Йорк.
— А онде Бруклінський міст.
— То це не острів Ремпол?
Ровена мовчки похитала головою.
— Це мій давній, рідний цивілізований світ!
— Коханий мій! — прошепотіла вона.
— І острів Ремпол із усією своєю жорстокістю, дикунством та безнадійною тупістю — то був тільки сон, сонне марення?
Ровена заплакала. Мабуть, від щастя, що я прийшов до тями.
2
ДОКТОРОВІ МІНЧІТОВІ ПОЯСНЕННЯ
Мій віднайдений світ, такий яскравий і виразний у першу мить, знову неначе оповило тонким серпанком сумніву. Я відвернувся від вікна, бо ще почувався досить кволий. Ровена помогла мені сісти в кріселко, що в ньому, відчув я, одна ніжка була коротша.
— То все оте страхіття,— промовив я,— і війна, й звірства, і Ардам,— усе те мені тільки снилося?
Ровена не відповіла. Вона дивилась на двері, наче когось чекаючи. У двері хтось постукав.
— Увійдіть! — гукнула вона, й на порозі став чоловік із широким засмаглим обличчям, дуже схожий на віщуна Чіта, однак чисто вмитий, зачесаний і вбраний, як годиться в Брукліні. Він зупинився на дверях, дивлячись на нас. Це був Чіт — і водночас не Чіт. Я знав, що зараз почую знайомий глухуватий Чітів басок.
Ровена радісно обізвалася до нього:
Йому вже багато ліпше! Ми вже не в печері. Уявіть собі, він виглядав у вікно й упізнав Нью-Йорк!
Гість, присадкуватий і широкоплечий, підійшов і пильно подививсь на мене Чітовими очима.
— Ви тепер у Брукліні.
— Я тепер... трохи розгублений.
— А ви знаєте, хто я такий?
— Я називав вас Чітом.
— Це скорочене Мінчіт. Доктор Елойс Мінчіт. Будьмо знайомі.— Він підійшов до вікна й став там, дивлячись надвір. Він говорив, не обертаючись, наче не хотів бентежити мене, дивлячись мені в обличчя.— Скільки разів тлумачив я вам, що це й є справжній світ! І скільки разів ви мені відповідали, що це острів Ремпол! Признаюся, я вже був зовсім утратив надію. І тоді оця панна зробила те, на що не спромоглися ні я, ні всі нью-йоркські психіатри. Вона привела вас до тями, плигнувши з високого берега в Гудзон, саме коли ви там поблизу прогулювалися. І ось ви тут — цебто ви обоє,— коли дозволите так сказати, при повному туалеті й здоровому глузді.
З цими словами доктор Мінчіт обернувсь, усміхнувся до Ровени, тоді глянув мені просто в обличчя.
— Ну, то як? — промовив він, заохочуючи мене говорити, й сів на краєчку столу з міною людини, що їй нікуди поспішати.
— Пробачте, коли я говоритиму недоладно,— врешті озвався я повільно, зважуючи слова.— Я не знаю, як я попав сюди. Я хочу знати, як це вийшло, що я сиджу тут і дивлюсь у вікно на острів Манхеттен; адже я весь час був певен, що перебуваю казна-де, в страшній пустелі, на зовсім іншому острові біля південноамериканського узбережжя. Я знаю, що мій розум часом витинає химерні коники. То що це за коник?
— Більше ніяких коників не буде,— відказав Мінчіт.
— Я був... ненормальний?
— Ненормальність,— сказав Мінчіт точнісінько як ремпольський віщун,— це тільки трохи зрушена нормальність.
— І те зрушення доходило до... божевілля?
— Ні, не... як це вам сказати... не органічного. Ніякого ушкодження мозку в вас не було й нема. Просто ваша психіка... незвичайна. Дуже вразлива й схильна до деякого роздвоєння. А я якраз проваджу дослідження в цій царині. Ви були мені прекрасним об’єктом для вивчення.
Я оглянувся на Ровену. Вона всміхалась до мене:
розпитуй, мовляв, далі. Я знову обернувся до лікаря й спитав:
— То я був ваш Священний Безумець?
— Ви були до певної міри під моєю опікою.
— А де ж це я був під вашою опікою?
— Тут, у штаті Нью-Йорку. Після того, як вас привезли сюди. Переважно в Йонкерсі, в психіатричній клініці Квіна.
— А як же острів Ремпол?
— Такий острів справді існує. Ви, певно, зачули ту назву, коли вас урятували.
— І я був там?
— Може, й були — годину чи дві. Той човен, що зняв вас із "Золотого лева", здається, приставав до острова.
— А ви цілком певні, що ми зараз не на Ремполі?
— Ні, ні,— докинула Ровена.— Це реальний світ. Найсправжнісінька реальність.
Я обернувся й подививсь на неї. Яка ж вона тендітна й гарна!
— І цей світ ти будь-що прагнула покинути! — промовив я, силкуючись якось звести все докупи.— Ти хотіла втопитися. Чому ти хотіла втопитися?
Вона підійшла до мене, сіла збоку на бильце крісла й пригорнула мою голову до своїх грудей.
— Ти врятував мене,— прошепотіла вона.— Ти стрибнув у річку й урятував мене з води. Ти стрибнув у моє життя і взагалі врятував мене.
На мить мені наче щось проясніло в голові, але тільки на мить. Я нічого не розумів, був зовсім безпорадний перед цілою купою загадок.
Я знову повернувся до доктора Мінчіта й, вибачившись за свою нетямущість, попросив його пояснити мені все детальніше. Мені раптом запаморочилось у голові, я встав із крісла й пересів на ліжко.
— Я, виходить, ваш пацієнт. То розкажіть мені історію моєї хвороби. Поясніть, як це я несподівано перелетів із острова Ремполу до Нью-Йорка.
Мінчіт помовчав хвилинку, обмірковуючи, з чого ж почати. Тоді сказав:
Як це добре — нарешті розмовляти з вами отак просто... Справді, мабуть, найкраще розповісти вам усе.
Однак почав розповідати не зразу. Зіскочивши зі столу, він пройшов кілька разів туди й сюди по кімнаті.
— Розповідайте ж,— нагадав я.
— Дай йому подумати,— оступилась за нього Ровена,
— Ви пам’ятаєте, що ви були на покинутому пароплаві "Золотий лев"? Хоч це збереглося в вашій пам’яті?
— Дуже добре. Капітан покинув мене там на смерть.
*— Покинув?
— Він замкнув мене в комірчині, коли човни відпливали від судна.
— Гм... цього я не знав. Замкнув, кажете, в комірчині! Ви мені про те колись розповісте! Ну, хай там як, а вас знайшли на тому пароплаві люди з парової яхти "Смітсон". На тій яхті плавала експедиція, що досліджувала Південну Атлантику й Вогненну Землю. Двоє наших матросів знайшли вас за пароплавним димарем; ви спали, а коли вас розбудили, ви закричали несамовито й кинулися на них із тесаком. Ви були, сказати вам правду, зовсім як навісний.
— Але ж...— озвався я й затнувся.— Розповідайте далі.