Він насувається своєю червоною пикою на мене й горлає так, ніби хоче оглушити мене. А я ж нічим не завинив, просто він зранку в кепському гуморі.
А якщо я дам йому відкоша, мене відведуть на гауптвахту й там мордуватимуть, поки не зломлять зовсім фізично й духовно. Таке, я бачив, сталося з одним моїм товаришем по роті. І нема навіть кому поскаржитиЫ! На цього недолюдка, ніхто моєї скарги не слухатиме. Мене віддано йому на поталу. Ось він таки вдарив мене, зганяючи свою лють, і я насилу встояв на ногах.
То вже не марення, а ява — той ганебний спогад, що й гнітить, і пече мене.
А назавтра він канючитиме в мене півкрони — канючитиме з погано прихованою погрозою в голосі. Я твердо вирішую: хай мене чорти візьмуть, коли він одержить від мене півкрони! Що буде, те й буде — не дам.
Я проходив ту муштру, зціпивши зуби. Я зовсім не певен, чи такий образ Ардама, як я його змалював, не склався в мене вже пізніше під впливом усіх тих образ і приниження. Можливо, моя химерна пам’ять, така гнучка й пластична, нічого не хоче полишити таким, як воно було, а все підмальовує, прикрашає, впорядковує, невпинно силкуючись укласти минуле в якусь логічну й задовільну картину; отож, може, вона перенесла багато вражінь із казарми далеко назад, у моє маячіння про острів Ремпол.
Я став упослідженим рабом. Я мусив покірливо вислухувати наймерзенніші образи, найгидкішу лайку, що паплюжила не тільки мене, а й мою матір та дружину. Мене посилали на найтяжчу та найпринизливішу роботу, щоб я відкуплявся від неї хабарами. Я терпів неймовірні знущання. І все те робилося, щоб зламати мою волю, щоб я не опинаючись кинувся в пащу безглуздій смерті, коли якому-небудь недоумкуватому генералові, що бавиться в допотопну й безплідну військову гру, заманеться послати в бій кілька батальйонів, наказавши зробити неможливе.
І врешті так і сталося.
В ті казармені дні в моїй свідомості ніби лунала фуга, де перепліталися дві теми, дві думки: "Та й дурний же я був, що пішов до війська!" — і друга: "А що я міг іще зробити?" Я знав наперед, що мені доведеться скрутно, але не уявляв собі й наполовину всієї муки, гидоти й приниження, що з ними пов’язана солдатська муштра. Нинішнє покоління цивільних людей нічого того не знає. Ті, хто був у війську, не люблять про те говорити: соромляться. Багато людей просто женуть ці нестерпні згадки з пам’яті.
Однак я мушу зізнатися, що, в міру того, як перемелювали, на порошок мою душу, притуплювалась і моя надмірна витонченість та самозакоханість. Я розповідаю, що зі мною діялось, і не збираюсь нічого пояснювати, а надто — не збираюсь нікого розчулювати. Так було ——і квит.
ВІЙНА НАД ПІМЛІКО
"Я ще й досі на острові Ремполі,— казав я сам собі,— й ніякої надії на визволення нема. Той гарний і лагідний цивілізований світ, що ввижався мені замолоду, був просто чарівною країною з дитячої казки. А ми приречені жити в цій ущелині життям, повним ненависті, жадоби й страху, і тут-таки вмерти".
Ровена, сама часом ладна погодитись зі мною, все ж із жалю до мене, та й до самої себе боролася проти нашої зневіри. Казала, що бувають же й просвітки, щасливі хвилини, промінчики доброї надії в темряві, і що вона мене любить більше за себе. А світ, у якому ще живе любов, не може бути мертвий!
Чи справді вона любила мене більше за себе? Вона була тоді єдиною в світі опорою моїй душі, і якби ця жінка, зовсім не сильна вдачею, дражлива, нетерпляча й водночас до безглуздя великодушна, зрадила, відцуралась мене, я, напевне, зломився б зовсім. Коли моє життя було сповнене приниження, нелюдського напруження й безсилої люті, то їй припали на долю, може, ще нестерпніші муки: самотність, чекання, страх. Вона не мала жодної близької душі в Англії, та й з родичами моїми, людьми не надто товариськими, не зійшлася зразу. Вона найняла помешкання якомога ближче до табору, де я проходив муштру, але зустрічались ми рідко, похапцем, бо я не хотів, щоб вона попала на очі нашим капралам та сержантам: якби хто з них поліз до неї зі своїми брудними жартами, я був би його вбив.
Коли невдовзі мене перевели в лондонські казарми, до запасного батальйону, вона перебралася в Пімліко. В Лондоні дисципліна була не така крута, і ми могли бачитися частіше. Мені палко хотілося одного: щоб мене не відсилали до Франції перше, ніж вона стане матір’ю.
Тепер, коли я згадую ті наші вечори в Пімліко, вони видаються мені чудові. Тоді в Лондоні через нальоти німецьких літаків було запроваджене затемнення; будівлі в темному місті здавались незвичайно високі, все якось химерно зміщене, а на темній синяві неба прожектори й таємничі миготливі зорі без упину грали якусь дивну пантоміму. Понад вулицями чорніли ряди високих затем-
нених будинків із колонами при входах, лиш де-не-де крізь завіси пробивались тоненькі золоті смужечки світла. На набережній, що нависала над тьмяно-лискучою чорною річкою, було тихо-тихо, неначе все, затамувавши віддих, чекало, коли ж нарешті ворожбити-прожєктори щось наворожать. По річці вгору й униз пропливали малесенькі червоні краплини-ліхтарі на майже невидних суднах. Зрідка траплявсь перехожий або проїздив, фуркочучи мотором, автомобіль.
Ми ходили й розмовляли пошепки. Ровена тулилась до мене, така тепла й м’яка; рідне личко торкалося моєї щоки, і серце моє наче обіймало її всю.
— Ця війна, мабуть, ніколи не скінчиться,—шепотіла вона.
— Не може такого бути,—= втішав її я.
Бахкання сигнальних ракет попереджало нас про ворожий наліт, і ми поспішали додому. В хаті ми сиділи, пригорнувшись одне до одного, й слухали лящання зенітних гармат та гуркіт бомбових вибухів. Я скільки змога відтягував повернення до казарми. А часом мені щастило виканючити або купити звільнення на, ніч, і тоді я ночував у неї. Поки я лишався біля неї, вона була щаслива, і я не зразу зрозумів, як мучать її страхи й безмежна самотність, коли мене нема.
Аж до самих пологів Ровена працювала в одній жіночій організації під керівництвом леді Блетсуорсі з Апінгмінстеру; вони робили бинти в галереях Королівської академії. Квартирна хазяйка, добродушна стара нечупара, дуже її вподобала.