В цій безмежній пустелі простору й часу нема ніякого доброго, милосердного бога, нема ніякої предковічної людяності. Всі ми, певне, погодились би на тому.
І все ж добро існує.
Існує ж щось поміж мною й Ровеною. Може, воно нетривке, зникоме. Та однаково, воно існує— між нами й довкола нас. Воно — це не я й не вона, це щось відмінне від нас обох, чуже всякому себелюбству, краще за нас обох. Одно слово — це любов.
І ще іноді крізь зовнішню оболонку речей проступає щось таке, що підносить їх — принаймні в наших очах — над усіма муками, жорстокістю, глупотою, страхом та боягузтвом. Бувають такі хвилини споглядання високої краси, і в великій музиці буває щось таке, що Старий Капітан із усією його люттю й ницістю видається малий і безсилий. Навіть я, жалюгідний хробак, бачив той відмінений світ і знаю його велич.
І взагалі я ще не хотів умирати. Моя звага, моя мужність іще не вичерпалися до дна, і десь, не в мені, а десь, я сам не знаю де, є ще добре джерело, що з нього вони увіллються в мене.
Любов, краса, мужність. То заради них я зціплював зуби й стискав кулаки в години найтяжчої муки.
У ті довгі години самотності й терпіння дух блукає навмання безмежним усесвітом, але може врешті повертатись до тебе ні з чим, і все ж спочивати, немов знайшовши своє.
Та й чи можуть коли ті мандри скінчитись інакше?
11
ДРУЖНЄ око
У шпиталі біля Рікменсворта, куди мене відвезли після ампутації, я став помічати, що за мною безупинно стежить чиєсь око.
Було воно тепло-каре й виглядало зі складної систем
ми бинтів, що з неї стирчала вгору ціла копиця каштанового волосся, а вниз — густа рудувата борода, над якою червоніли рухливі губи. Моя особа, видимо, являла для того ока нездоланну принаду. Чоловік, що йому належало те око, лежав у одній палаті зі мною. Він весь час крутився біля мого ліжка та забалакував до мене, а око тим часом світило на мене, мов ліхтарик. А прокинувшись уночі, я помічав не раз, що той чоловік сидить у своїй постелі, підібгавши ноги й повернувши голову так, щоб його око могло бачити мене — я лежав за кілька ліжок від нього.
Я охоче відповідав йому, коли він про що-небудь питав мене. Поранений він був не тяжко і вже зовсім видужував. Скалка з гарматного набою обдерла йому майже всю шкіру з лоба разом з одною повікою, якимсь чудом майже не ушкодивши ока — того, другого, що ховалось тепер під бинтами. Незабаром воно мало виглянути на білий світ, і його пара тоді не буде вже світити так самотньо. В того чоловіка ще й права рука була в черезплічнику. Тим самим набоєм йому трохи не відірвало всіх пальців. Хірурги спромоглись їх урятувати, однак, можливо, давня гнучкість до них так і не повернеться. Поліфем — так я подумки називав того чоловіка — дуже наполегливо вчився писати й малювати лівою рукою. "А як приємно буде поголити все оце,— сказав він,— коли знімуть пов’язку!" Він твердо вірив, що всі ми, поранені на війні, будемо довіку оточені шаною й турботою всього людства, але не хотів, як він казав, жити довіку чужим коштом. Я знав, що він у тиловому шпиталі вже домовлявся з одним пораненим заснувати на паях рекламне агентство. Отож йому дуже треба було могти писати й хоч трохи малювати.
Ми часто подовгу з ним розмовляли, і щоразу він кінчав розмову якось нерадо. Після того як ми вперше поділилися своїми фронтовими враженнями й нещастями, він говорив здебільшого про всякі дрібниці, але щоразу з таким виглядом, наче не доказував чогось вельми важливого.
Якось Ровена, що відвідувала мене дуже часто, принесла мені показати нашого малого. Я того дня тільки почав ходити на милицях і вельми радів обіцяному мені чудовому протезові — мене запевняли, ніби на ньому я ходитиму так, що каліцтво моє буде майже непомітне.
Протез той коштував дуже дорого. Я вже настільки змирився зі своїм нещастям, що щиро пишався й тішився з того, як я буду користуватися тим пристроєм із пружин та корку,— насправді він, звичайно, не виправдав і половини тих сподівань. Я навіть показав Ровені креслення протеза, що їх мені дали подивитись.
То був дуже радісний для мене день. Ровена була на диво гарна й ніжна, і війна та всі злигодні життя видавались безмежно далекі від нашого квітучого, жвавого сина. Він уже спинавсь на ніжки й щось лопотів по-своєму. Він був чарівний, утішний, кумедний, одно слово — гідний заздрості. Він був безмежно рідний мені. Він нібито позбавив мене мого егоцентризму й сам став центром мого життя. Ми довго сиділи на веранді, й мені так не хотілось прощатися, що я, шкандибаючи на своїх милицях, провів Ровену аж до брами.
Повернувшись на веранду зібрати залишені там книжки та папери, я побачив, що Око чекає мене. Весь час, поки ми сиділи з Ровеною на веранді, Поліфем спостерігав нас іздалеку. Ровена спитала мене:
— Хто то такий?
— То Щоденний Спостерігач,— відповів я.— Він підбирає крихти фактів, що їх упустило всевидюще око.
— А нехай собі дивиться,— вирішила Ровена,— коли йому від того хоч трохи легше.
Тепер, коли я, провівши її, вернувся на веранду, він підійшов до мене й сказав:
— Я дуже радий бачити вас таким щасливим, Блет-суорсі.
— Спасибі,— відповів я вдячно, бо людей, що радіють із чужого щастя, можна зустріти куди рідше, ціж тих, що співчувають чужій біді.
— Справді, мене це дуже, дуже тішить.
— І мені приємно, що я вас потішив.
— Справді,— не вгавав він.— Бо я, розумієте, маю ще особливі підстави зичити вам добра.
Я мимоволі насторожився й запитливо глянув на нього.
— Я винен вам дуже багато. І взагалі завинив перед вами.
В його мові й жестах я вловив нараз щось знайоме.
— Три тисячі фунтів, не рахуючи відсотків.
— Лайолф Гревз! — вигукнув я.
■=— Авжеж...= ! він замовк, чекаючи, що я скажу.
— Три тисячі золотих фунтів і мою золотокосу дівчину... Ну, її-то я вам ладен подарувати.
— Ще б пак,— сказав Гревз, скинувши головою в бік шпитальної брами, що за нею допіру зникла Ровена.
Я ніби забув, що й на ньому жадав колись помсти-тися. Я розумів, що щасливіший за нього, а отже, не було чого й переслідувати його.
Затискаючи під пахвою милицю, я простяг йому руку й сказав:
— Який же я тоді був зелений!