Отак проминула моя ніч після страти Сакко й Ванцетті.
Другого дня до мене прийшов у справах Гревз, і я відкрив перед ним свою змучену душу.
— Такі речі, як цей суд і страта, відбуваються щодня,— сказав він.— Нічого винятково потворного, як вам здається, тут немає. Це така сама природна річ, як, скажімо, розчавити ногою мишу. Безглуздий соціальний лад захищається від своїх справжніх, хоча ще й безсилих ворогів. Ваше метафоричне, образне мислення не стільки узагальнює, скільки спотворює дійсність... Адже, зрештою, хіба ви так уже до решти впевнені, що ті двоє були зовсім не винні? Та й не все людство було проти них. Недарма ж справу стільки разів відкладали, і прихильники, й оборонці в них були. Якщо жорстокість і упередження цього разу й справді перемогли кінець кінцем, то лиш після довгої боротьби. А згадайте гладіаторів, розіп’ятих понад дорогою до Рима після повстання рабів... Чи були в них захисники? Або ходімо до зоопарку, подивімось... Коли б ви краще знали історію та природознавство, Блетсуорсі, вас менше тривожили б отакі щоденні події.
Він затяг мене, в суперечку, примусив розглянути мої страхітливі примари тверезо й критично. Ми спе-
речались допізна, і мої галюцинації помалу блідли в тій суперечці. Тої ночі я вже спав; криза минулася. Вранці я встав невеселий, але цілком притомний і міг спокійно розмовляти з Ровеною про повсякденні дрібниці.
14
БАДЬОРА ІНТЕРМЕДІЯ
Нещодавно я одержав від Гревза листа: він запрошував мене пообідати з ним. Ми зустрілися і просиділи вдвох цілий вечір.
Він останнім часом пішов угору й стає помітною фігурою в тих колапс, що їх він називає повоєнним ко-мерсантством. Він зумів забезпечити добрий збут кільком модним новинкам, став впливовим членом Рота-ріанського клубу, виступає з лекціями на зборах комерсантів, що прагнуть пристосуватися до повоєнних умов. Він друкує статті й випустив дві досить глибокодумні, оригінальні й талановиті книжки про поточну економіку й тенденції політичного розвитку, що зацікавили критику й жваво обговорювались. По-моєму, він перший (але, напевне, не останній) думає ввійти в літературу через писання рекламних оголошень. Він помітно погладшав, навчився писати правою рукою, штучна повіка надає його обличчю трошки насмішкуватого виразу, а близно на лобі вже не вогненно-червоне, а блідо-рожеве. Він носить рудувату борідку й запевняє, ніби світові загрожує мода на бороди.
"Друже Блетсуорсі,— так писав він у листі,— колись давно я казав, що сплачу вам свій борг. Ви тоді, пам’ятаю, тільки всміхалися. Мабуть, вам іще не раз доведеться всміхнутися; бо зараз я міг би легко сплатити вам дві третини основної суми, але поки що потребую тих грошей у ділі, тож нехай вони поможуть мені заробити третю тисячу й відсотки. Ми ще вип’ємо з тієї нагоди пляшку шампанського. Приходьте пообідати зі мною до старого Національно-ліберального клубу. В них там зараз столики винесено на терасу й нап’ято над нею тента, і можна сидіти й дивитись, як пробігають вулицею освітлені трамваї, як мигтять вогні міста крізь листя платанів та як вони відбиваються в воді під старим, рідним, почорнілим мостом, що його
ті бевзі архітектори збираються замінити якоюсь потворою в стилі сучасного ренесансу; але я маю щодо того свій власний план. Бог із ним, із мостом, але цей куточок Лондона надто мальовничий, щоб дати його "берлі-нізувати" тим добродіям.
За якість обіду в клубі ручитись не можу, обстановка там не дуже розкішна, зате досить затишна; але за шампанське я ручуся. Отже, чекаю вас у четвер о восьмій вечора.
Завжди ваш Лайолф Г."
Вигляд він мав чудовий і, здавалося, цілком задоволений собою. Вітаючись, він придивився до мене ласкаво й пильно.
— Сакко і Ванцетті, я бачу, вже дали вам спокій,— сказав він і повів мене на ту свою терасу. Мені там справді сподобалось.
— Це дуже цікавий клуб,— почав Гревз.— Мені видається, наче звідси політичні традиції вісімдесятих років милуються залізничним мостом будови шістдесятих років і уявляють себе й досі на чолі всесвітнього поступу. А ота симфонія імли й сутінків літнього вечора, що в ній пробігають допотопні трамваї, ніби силкуючись скреготіти якомога тихіше! Ви завважили, що довкола нас самі сиві голови, смагляві східні обличчя, що, певно, не змінились від тисячі років, та євреї достоту біблійного взірця? . А отой вічно молодий дженджик? Унизу, в садку, сидять юні парочки і, напевне, шепочуть одне одному старі як світ слова.
Він переконав мене, що до першої страви треба замовити хересу, і відкопав у меню чудовий "Дойц і Гельдерман" 1911 року.
Гревз і мене заразив своєю веселістю. Настрій мій покращав. То не вперше Гревзове товариство впливало на мене так підбадьорливо. Він заговорив про відступ лібералізму, якимсь побитом примудряючись сприймати той занепад людських сподівань не трагічно, а весело й навіть оптимістично.
— Ось, наприклад, цей клуб. Це ж знамено прогресу, забуте в кутку. Все, що він мав сказати, вже сказано, і він тепер животіє тут, мов невмирущий мегатерій, просто тому, що не знає, як йому зійти зі сцени чи куди дітись потім.
— То лібералізм, по-вашому, вмер?
— Ні, не лібералізм. Лібералізм безсмертний. Бо це вічний дух заперечення й непокори. Я маю на увазі оцю нашу високошановну партію, ЇЇ, систему, її традиції, її гладстонівські маніри, брайтівські пози.— Гревз притишив голос і озирнувся на сусідній столик.— Вона немовби попала в руки до тандитників, ті почистили її бензином і тепер силкуються нав’язати людям ті жалюгідні старі гасла як останній крик прогресивної моди. Хочете маслин?
— То виходить, по-вашому, лібералізм живий?
— У вашій крові. І в моїй. У кожній розумній, обдарованій людині.
— Як ви вмієте бачити все в рожевих барвах!
— А як ви вмієте не бачити нічого за довколиш-німи речами!
— Ну, острів Ремпол я за ними завше бачу!
— І я теж. Але я бачу ще й небо над головою.
— Скажіть, Гревзе, ви справді щиро вірите, що людство колись видобудеться з ущелини?
— Авжеж, якщо тільки сонце не згасне й не вибухне і ніщо не розтрощить нашої планети вдрізки.
Я похитав головою. Він нахиливсь до мене через стіл, дивлячись мені в очі дуже поважно.