Прогулюючись удвох із Гревзом, ми наввипередки тлумачили один одному, яке корисне буде наше підприємство для нас самих і для всього людства. Ми закуповуватимемо дедалі більше й більше книжок, аж поки підкоримо собі видавничий ринок і здобудемо прихильність і повагу всього інтелігентного світу.
— Ми формуватимемо громадську думку! — просторікав Гревз.
Ми збирались підтримувати й заохочувати добрі молоді видавництва, а з поганими боротися й поліпшувати їх. Я мріяв про дедалі більший вплив на літературу шля хом видання критичного часопису в обкладинці такої самої чарівної синьої барви, як фасади наших майбутніх
книгарень. Надрукуватися в нашому часописі, вирішив я, вважатиметься за велику честь. Якось ми з Гревзом цілий вечір гуляли й розважалися, перелічуючи людей, що їх ми не пускатимемо на сторінки нашого часопису.
Ми утворили акційне товариство за всіма правилами. Основний капітал становив чотири тисячі фунтів; кожен із нас мав укласти половину тієї суми. Оскільки в Гревза своїх грошей не було, я позичив йому потрібні дві тисячі на невеликий процент. Спершу я взагалі не хотів брати з нього проценту, але Гревз, надзвичайно скрупульозний у грошових питаннях, наполіг на цьому. Ми призначили самі себе директорами-розпорядниками з платнею п’ятсот фунтів на рік кожному, отже, виявилося, що мій особистий прибуток не тільки не зменшився, а ще й зріс від усіх цих операцій. Першу нашу книгарню ми вирішили відкрити в Оксфорді. На вигідних умовах узяли в довготермінову оренду стару, занедбану, але простору будівлю між м’ясною крамницею та похоронним бюро і фактично перебудували весь будинок. За книгарнею обладнали контору, де понаставляли вельми зручних і дорогих письмових столів та конторських шаф, а над нею — гарненьке помешкання, де вирішив оселитися Гревз, щоб мати все перед очима. Він хотів за всім наглядати сам, дні й ночі присвятити нашій великій справі.
Тричі довелось нам перефарбовувати фасад, поки ми знайшли такий відтінок синього кольору, що задовольнив нас. І справді, рідко траплялось мені бачити таку веселу крамницю! На жаль, маляр так високо оцінив наш смак, що наколотив забагато фарби; а щоб вона, як він сказав, не пропала,— умовив одного власника чайної на нашій вулиці теж перефарбувати свій фасад у той самий синій колір, що мав, як ми сподівалися, стати такою відмітною нашою ознакою. Через те спочатку в нас часом питали чаю з коржиками; а з другого боку, я певен, що немало наших потенціальних покупців витратили свої гроші на менш високі, тілесні насолоди. Ми спитали нашого юрисконсульта, чи не можна заявити авторських прав на ту фарбу, але юридичний бік справи здався йому надто непевний, щоб закладати позов.
Якщо не зважати на ці дрібниці, наше підприємство розгорталося успішно. І той відтинок мого життя пригадується мені як один із найщасливіших. Рід Блетсуорсі мав добру традицію: не гребувати комерцією, а ушляхет-
нювати її. І я вже бачив, як "Книгарні Блетсуорсі" ("Блетсуорсі й Гревз") поширюються по всій країні й виконують у духовному світі не менш корисну й почесну функцію обміну й заохочення, аніж банк Блетсуорсі та його філії — в західній Англії. А себе я уявляв у ролі ідейного керівника й натхненника фірми; від надто тісного контакту з чисто діловими питаннями мене звільнятиме мій рішучіший, практичніший і, мабуть, енергійніший компаньйон. Життя моє буде осяяне присутністю моєї коханої Олівії, а дозвілля, що його я матиму дедалі більше в міру того, як налагоджуватиметься робота фірми, я присвячу розвиткові своїх безперечних художніх і розумових здібностей, тільки-но остаточно знайду своє покликання.
Я виповідаю тут потаємні думи молодої людини, ті високі й неосяжні заміри, що з ними молодість уступає в життя. Зовні я поводився скромно, як годиться, завжди визнавав чужу вищість і право, чемно вступався з дороги, ніколи ні з ким ні за що не сперечався. Але серце моє було повне самовпевненості. Я почував себе винятковою, визначною людиною, що осяває все довкола себе світлом своєї винятковості, й гадав, що мені призначена в житті велика, відповідальна місія. І Гревз був прекрасний помічник, напрочуд здібний, хоч усі найглибші ідеї щодо нашого підприємства народжувалися в моїй голові. А ясним самоцвітом, вогнистим опалом мого життя була Олівія Слотер із її блідими губенятами й аметистовими очима, цнотливо-жагуча, чиста й загадкова, створіння чудовної, незвичайної вроди; колись її ім’я згадуватимуть поруч із моїм, як Джокондине, що зорею сяє крізь віки поруч із ім’ям Леонардо,— тільки на законнішій підставі.
У мене не лишилося портрета з тої пори мого життя, коли я дійшов апогею задоволеності. Але я не думаю, щоб та моя самовдоволеність і безмірні претензії якось відбивались на мені зовні. Напевне, я був просто симпатичний парубійко, яких тоді можна було стріти багато. В кожному разі, бувши такої високої думки про себе п своє оточення, я водночас любив і весь світ. Та невдовзі булька моєї самозакоханості луснула, безжально проколота, на втіху всім, кого, може, дратувало моє щастя.
Якось мені довелося поїхати на кілька днів до Лондона в різних дрібних справах. Мої повірені — співвласники
однієї досить старомодної нотаріальної контори, що дістались мені в спадок разом з усім майном після дядькової смерті,— трохи перевищили свої юридичні права, критикуючи мої комерційні плани, і я хотів заспокоїти їх щодо Гревзової особи. Крім того, я надумав подарувати Олівії намисто з зеленого нефриту, оправленого в золото, і хотів доглянути, щоб його було зроблено точно за моїми вказівками. На додачу один із сассекських Блет-суорсі мав одружитися, і я вважав, що повинен ушанувати його весілля своєю присутністю. Я збирався пробути в Лондоні чотири дні, але родич мій обвінчався на третій, тому я вирішив повернутись до Оксфорда на день раніше і потішити Олівію, завітавши до неї несподівано вранці. Ми вже були офіційно заручені; її мати благословила нас і поцілувала мене вельми розчулено, отож я міг підносити їй подарунки цілком відверто й купив розкішний букет квітів, щоб зробити сюрприз іще приємнішим.