— Вибачайте... Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка... А що, як дракона попросити... Йому ж, прецінь, все одно... щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?
— Пане Антосю! Та ви мудра голова!
6
На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.
Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.
— Ви вже прийшли?
— Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу... Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш... адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина... А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол... та й донька... Тому я просив би тебе... якщо це можливо... Якщо тобі буде не важко... е-е...
— Кажіть. Я на все згоден.
— Так от... один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.
— Я все зрозумів.
— Ну що ж... тоді... пробач мені, що так склалося... повір, я дуже шкодую... А дочка нехай лишиться в тебе.
— Добре.
— Твої вірші...
— Я залишу їх тут, на могилі... Ви збережете їх?
— Збережу.
— А мене поховайте біля мого вчителя.
— Я все зроблю. Прощавай.
Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. "Я повинен бути сильним, я князь, — шепотів собі, — я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить".
РОЗДІЛ V
1
— Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роззиралася по галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять.
Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:
— Хіба не видно, що я і є дракон?
— Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до.вас і погладити по носі... Можна?
— О, ясна панно, це для мене велика честь... — він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. — Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?
— На великого-великого метелика.
— Правда? — він засоромився й опустив очі.
— Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала; "Який гарний метелик!" Навіть збиралася звернутися до вас: "Привіт, Метелику! А де дракон?"
— Мені було б дуже приємно... У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.
— Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?
— Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав "сину".
— А мені... мені снилося — ой, тільки нікому не розповідайте! — мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так противно — бути дорослою! Всі тільки й туркотять про заміжжя.
— Хіба вам не хочеться закохатися?
— Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни — це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого... Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: "Моя люба, тікаймо звідси!" — побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад... Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.
— А як вам той лицар з голубою стрічкою?
— Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!
— Зате, видно, бувалий.
— Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.
— А вам що — навіть серце не тьохне?
— Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.
— Чим же він так вас полонив?
— Ой, він такий, такий... ну й не знаю... я б з ним...
— І на край саду?
— Ха-ха... не тільки.
— Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.
— Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали... І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!
— Ви мені лестите.
— Метелику, не повірите — мені ще ні з ким так легко не розмовлялось, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці... Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою... Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад... А там у саду... я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!
— І жаби: кум-кум!
— Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! — сказала, сміючись, Настасія І хляпнула дракона по носі. — А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч...
— Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.
— Яку?
— Мене вже тоді не буде на світі.
— Правда?.. О боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Яка шкода!.. А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш— продадуть ні за макове зерня... Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра... тобто Метеликом.., то він, не задумуючись, віддав би вам свого престола.
— І вас?
— І мене, звичайно. Без престолу я — самі бачите — не таке вже й велике щастя.
— Чому? Ви мені дуже подобаєтесь.
— Як вам не соромно? — надулася князівна. — Гадаєте, мені не відомо, що ви жодної жінки не бачили? Яке у вас може бути уявлення про жіночу вроду?
— Я сказав, що думаю.
— Гм... Взагалі мені приємно, що ви так думаєте.. Ах, якби й джура не розумівся на жіночій вроді! На жаль, коли він мене побачив, то був дещо знІчений. На портретах я, звичайно, куди соковитіша.
— Для мене ви й так соковита.