СОФІЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою націю.
СЛІПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат твій, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свій край. Ради сеї любові тобі може буть милость. Але... слухай пильно, слухай всім серцем. Але ти тут, зараз же напишеш, що зрікаєшся своїх бувших приятелів-большевиків, що проклинаєш цих ворогів нашого народу і каєшся за те, що вони тебе спокусили. Чуєш? Тоді ми всі будемо молить, щоб тебе помилували. Я оддам ще раз своє сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу і буду прохати за зрадницю-дочку. Чуєш? Я це обіцяв твоєму братові і Панасові і слово своє здержу. Сідай, пиши. Де твій папір? Бери.
СОФІЯ. (Стоїть непорушна.)
СЛІПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..
СОФІЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.
СЛІПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапні? Значить, ти таки з ними? А Україні ти можеш?.. Так що ж з нею балакать після цього?.. Чули?..
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Встає, іде до Софії.) Дитино. Напиши. Напиши, моя бідна. Благаю тебе, ради твоєї матері. Я ж... Я ж... Боже мій, Боже мій. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дітей. Софієчко, доню моя. Напиши ж, що він говорить. Хіба ж тобі ті страшні люди рідніші за батька, за братіків твоїх, за матір твою?
СОФІЯ. (Заплющує очі, одкида голову до стіни й, як розп'ята, стоїть так.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш?
СОФІЯ. (Не міняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)
СЛІПЧЕНКО. Ну, от. От чуєш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабіжники, національні вороги наші дорогші їй за все. Ну, що ж вам більше. Розуміється, у неї там полюбовнички. Як же вона може одректися їх? У-ух, ти шлюха кацапська.
СОФІЯ. (Хоче щось сказать на перші слова, але при останніх заціплює зуби й одкида знов голову назад.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Софіє. Дитино. Не вбивай же мене.
СЛІПЧЕНКО. Годі. Що з нею балакать. Арсене. Веди її. Нехай судять тепер її власті.
ПАНАС. Підождіть, Микито Івановичу. Я думаю, що Софія Микитовна подумає і... змінить свою думку. Даймо подумать їй. Я пропоную лишить її саму хвилин на десять, п'ятнадцять. Софія Микитовна подумає і зрозуміє, що ми не бажаємо їй зла, а що це є єдиний спосіб урятувать їй життя. Коли б ми не встигли захопить її тут вперед, то другі українці уже розстріляли б її. Значить... значить, треба Софії Микитовні над цим подумать і щось вибрать. Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама бачила, які большевики друзі нашому народові. А помилятись кожний може. І ніякого сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо її саму.
СЛІПЧЕНКО. (До Софії.) Хочеш подумать ще?
СОФІЯ. (Мовчить.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Вона подумає, вона подумає. Ходімте. Подумай, моя дитино. Подумай і пиши. Ходім, старий, ходім, нехай вона собі... (Бере за руку Сліпченка, і всі тихо виходять, поглядаючи на Софію, що стоїть непорушна.)
Під час останньої сцени за вікном глухо чулася стрілянина і зчинилася пожежа, яка дедалі поширювалась. Так само під час останніх слів у вікні з'явилась голова Тихона і швидко сховалась. Коли всі виходять, голова знов з'являється і пильно з усіх боків вдивляється в кімнату.
СОФІЯ. (Якийсь час стоїть так само, потім розплющує очі, дивиться поперед себе хмарним, задумливим поглядом і помалу стомлено йде до столу.)
ТИХОН. (Побачивши її, шкрябає пальцем по шклу, стукає.)
СОФІЯ. (Швидко озирається, бачить Тихона, стурбовано дивиться на двері й злякано маха йому рукою, щоб зліз. Але Тихон уперто стукає й манить до себе. Тоді Софія швидко підходить до вікна, одчиняє й шепотом говорить.) — Ради Бога, тікай швидче. Що тобі треба тут?
ТИХОН. Софіє. Лізь. Швидче. Тут Грінберг жде з кіньми, з гайдамацьким пропуском. Швидче.
СОФІЯ. Грінберг?
ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здуріла, чи що? Тут драбина. Лізь. Ну?
СОФІЯ. (Раптом.) У тебе є револьвер? Є?
ТИХОН. Є все. Є. Швидче.
СОФІЯ. Дай мені. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога.
ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навіщо тобі, коли ми...
СОФІЯ. Ах, та давай! (Хапає револьвера, ховає собі на груди.) Дякую, голубчику. Дякую. Тепер тікай. Тікай, зараз ввійдуть, почують.
ТИХОН. А ти ж?
СОФІЯ. Я инакше втічу. Инакше. Тікай, тікай! Тікай, ідуть!
Одчиняються двері, з'являється Сліпченко, Тихон одразу одсовується вбік і ховається.
СОФІЯ. (Озирається на батька, потім зразу приставляє револьвера до виска, стріляє впадає. 8 сусідньої кімнати вбігають Гликерія Хвед; Панас, Арсен, вільні козаки з зброєю, наготовленою до стріляння.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Побачивши Софію, з криком кидається до неї, пада на труп, бачить рану на виску і ридає.)
СЛІПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить...
ПАНАС. (Безсило спирається об стіл.)
За вікном криваво, ясно пала пожежа, і все ближче чути спів козаків "Як злетілись орли чайку рятувати" та радісні крики народу "Ура! Слава! Слава!"
Кінець