— Пані, йдеться про моє життя і не заради себе, а заради своєї бідолашної дружини, свого полковника і заради вас я ще раз осмілюся запитати, хто ж помиляється: мати чи сторожовий пес?
— Помиляєтесь ви, Дюме! О, якби я могла глянути на свою дочку! — вигукнула сердешна сліпа.
— Але в кого ж могла вона закохатися? — спитала пані Латурнель.— Принаймні не в нашого Екзюпера — за нього я певна.
— І звичайно ж, не в Гобенгейма, який після від'їзду полковника проводить у нашому товаристві лише годин дев'ять на тиждень,— сказав Дюме.— До того ж він зовсім не думає про Модесту. Це не людина, а ходяча монета в сто су. Його дядько Гобенгейм-Келлер сказав своєму племінничкові: "Надбай багатство — і ти візьмеш за дружину одну з Келлер". А якщо вже у нього такий план, то будьте певні: він навіть не помічає — дівчина Модеста чи хлопець. От і всі чоловіки, які до нас учащають. Бідолашного Буча я, звичайно, не беру до уваги. Хоч я люблю цього малого горбаня і знаю, що він ваш відданий слуга, пані,— провадив Дюме, звертаючись до нотаревої дружини,— але сердега знає, що досить йому кинути один нескромний погляд на Модесту, і він дістане добрячого прочухана. Це так само певно, як те, що я родом з Вана. Жодна інша жива душа не спілкується з нами. Відтоді як ви... як з вами сталося нещастя, пані Латурнель незмінно супроводжує Модесту до церкви. Всі ці дні вона пильно спостерігала за нею під час відправи і не зауважила чогось підозрілого. Ну, й не стану від вас приховувати, що весь останній місяць я сам підмітаю вранці доріжки навколо дому і жодного разу не помітив на них ніяких слідів.
— Купити граблі може кожен та й користуватися ними неважко,— сказала практична дочка Німеччини.
— А собаки? — заперечив Дюме.
— Закохані вміють причарувати їх,— відповіла пані Міньйон.
— Якщо ви маєте слушність, я пропав, і мені лишається тільки пустити собі кулю в лоб! — вигукнув касир.
— Але чому, Дюме?
— Ох пані, та хіба я зважуся глянути в очі полковникові, коли що-небудь станеться з Модестою, тепер уже єдиною його дочкою, коли я не збережу її такою ж невинною і доброчесною, як і в день його від'їзду. Пам'ятаю, уже стоячи на палубі корабля, він сказав мені: "Не бійся навіть ешафоту, Дюме, якщо йтиметься про честь Модести!"
— Як це схоже на вас обох! — мовила розчулена пані Міньйон.
— Я ладна заприсягтися своїм вічним спасінням, що Модеста так само невинна, як і в ту пору, коли вона лежала в колисці,— сказала пані Дюме.
— Я довідаюся про це,— заявив Дюме.— Якщо ви, графине, дозволите мені вдатися до одного засобу. Ми, старі солдати, мастаки щодо воєнних хитрощів.
— Робіть усе, що допоможе нам з'ясувати істину, аби тільки це не зашкодило моїй останній дитині.
— Але як ти, Франсуа, вивідаєш таємницю у дівчини, що так добре вміє зберігати її? — поцікавилася пані Дюме.
— Підкоряйтеся мені беззаперечно! — вигукнув лейтенант.— Ви мені всі знадобитесь.
Якби ми продовжили опис цієї сцени, яка картина звичаїв відкрилася б перед нами і скільки родин впізнали б у ній події з власного життя! Проте й того, що ми повідомили, цілком досить, аби зрозуміти, наскільки важливою була кожна деталь у поведінці людей того вечора, коли старий солдат розпочав боротьбу з молодою дівчиною, сподіваючись вирвати з її серця таємницю, відкриту сліпою матір'ю.
Година проминула в моторошній тиші, що уривалася тільки вигуками гравців у віст, зрозумілими лише для втаємничених: "Вино! — Козир! — Знімаю! — Є в нас онери? — Дві від трьох! — Вісімка! — Хто здає?" Тобто звучали ті самі фрази, які нині глибоко хвилюють серця європейської аристократії. Захопившись рукоділлям, Модеста не дивувалася з материної мовчанки. У пані Міньйон зісковзнув з пелени й упав додолу носовичок. Буча поквапився підняти його й, опинившись біля Модести, прошепотів їй на вухо:
— Стережіться!
Модеста здивовано подивилась на карлика, і спокійний погляд її променистих очей сповнив його невимовною радістю. "Вона нікого не любить",— подумав бідолашний горбань, потираючи собі руки з такою силою, ніби хотів обдерти з них шкіру.
В цю мить на подвір'ї затупотіли швидкі кроки, й до вітальні, мов ураган, влетів Екзюпер.
— Той молодик уже тут! — голосно прошепотів він Дюме на вухо.
Дюме підвівся, схопив пістолети і вийшов.
— О Боже праведний! А що як він його вб'є? — вигукнула пані Дюме, залившись сльозами.
— Що сталося? — спитала Модеста, дивлячись на своїх друзів відвертим поглядом і без найменшого страху.
— Якийсь молодик ходить навколо Шале! — вигукнула пані Латурнель.
— Ну то й що? — здивувалася Модеста.— З якого дива Дюме має вбивати його?
— Sancta simplicitas!* — сказав Буча, дивлячись на свого патрона з такою гордістю, з якою Александр на картині Лебрена дивиться на Вавілон22.
* Свята простота (латин.).
— Ти куди, Модесто? — спитала мати, почувши, що дочка збирається вийти з кімнати.
— Піду приготую вам постіль, мамуню,— відповіла дівчина голосом чистим, як звук арфи.
— Всі ваші зусилля ні до чого не призвели! — сказав карлик Дюме, коли касир повернувся до вітальні.
— Модеста доброчесна, як статуя Богоматері у вівтарі нашої церкви! — вигукнула пані Латурнель.
— О Боже, ці хвилювання мене просто вбивають,— сказав касир.— А я ж людина сильна.
— Я ладен програти двадцять п'ять су, аби зрозуміти бодай що-небудь,— сказав Гобенгейм.— Усі ви наче збожеволіли сьогодні.
— На карту поставлено справжній скарб,— мовив Буча, підводячись навшпиньки, щоб дотягтися до вуха Гобенгейма.
— На жаль, Дюме, я майже переконана у справедливості своїх здогадів,— повторила мати.
— Тепер ваша черга, пані, довести нам, що ми помиляємося,— спокійно відповів Дюме.
Зрозумівши, що йдеться усього-навсього про честь Модести і що про новий роббер не доводиться й думати, Гобенгейм узяв свого капелюха, попрощався й пішов, забравши із собою виграні десять су.
— Екзюпере і ти, Буча, залиште нас,— сказала пані Латурнель.— Ідіть у Гавр, ви ще встигнете в театр до початку вистави. Я плачу за квитки.
Коли четверо друзів залишилися на самоті з пані Міньйон, пані Латурнель уважно подивилася на Дюме — адже він як бретонець міг краще, ніж інші, зрозуміти упертість матері, — потім на свого чоловіка, який машинально перебирав карти, і взяла на себе відповідальність озватися першою: