Гострий розум Модести в поєднанні з ніжністю її серця пробудив воістину героїчні почуття в серці бідолашного Ернеста, і він дав їм повну волю в своїх листах. Можливо, уява читача, зображуючи цей дует двох вільних душ, зобразить йому ті листи ще прекраснішими, ніж вони були насправді. Тепер Ернест жив тільки цими дорогими йому клаптиками паперу, як ото скнара живе заради банкових білетів, а радість Модести на думку, що вона внесла хвилювання в життя уславленого поета і, незважаючи на відстань, стала його змістом, змінилася глибокою любов'ю. Серце Ернеста доповнювало славу Каналіса. На жаль, нерідко тільки з двох чоловіків можна створити бездоганного коханця, подібно до того, як у літературному творі малюють типовий образ, поєднуючи риси кількох схожих між собою характерів. Якій жінці після інтимної розмови у вітальні не доводилося вигукувати: "Цей чоловік міг би стати моїм ідеалом за своїми душевними якостями, але я кохаю отого, хоча до нього мене пориває лише сліпе почуття!"
Наведу останній лист Модести, який дасть читачеві змогу вже побачити вдалині той Фазанячий острів89, до якого по звивистих протоках листування добиралися наші закохані.
XXIII
"Панові де Каналісу
Будьте в неділю в Гаврі. Зайдіть до церкви, обійдіть її разів два після пізньої меси і мовчки вийдіть, нікого ні про що не розпитуючи; встроміть у петлицю білу троянду. Потім вертайтеся до Парижа, і там вас чекатиме відповідь, але вона буде не зовсім такою, як ви сподіваєтесь: майбутнє поки що мені не належить. Та хіба не було б з мого боку безумством сказати "так", не побачивши вас? А коли я вас побачу, то навіть якщо я скажу "ні", ви не матимете підстав ні образитися на мене, ні засмутитися. Бо ви мене не впізнаєте — я цього певна".
Цей лист Модеста відіслала напередодні того дня, коли між нею і Дюме відбувся поєдинок, який не дав сподіваних результатів. Щаслива Модеста з гарячковим нетерпінням чекала неділі, коли очі її мали схвалити або відкинути того, кого вона обрала розумом і серцем; вона чекала однієї з найурочистіших хвилин у житті жінки, а після трьох місяців спілкування душ така хвилина навіть найекзальтованішій дівчині здається невимовно романтичною. Заціпеніння, в якому перебувала Модеста, чекаючи зустрічі, її близькі прийняли за спокій невинності — всі, крім матері. Хай якими міцними будуть закони сім'ї та пута релігії, завжди існували й існуватимуть Юлії д'Етанж та Клариси90 — душі, переповнені почуттями, як чаші вином, і досить божественного подмуху кохання, щоб воно хлюпнуло через вінця. Яка ж сила душі, яка надлюдська енергія знадобилися Модесті, щоб стримати нуртування своєї молодості й не виказати в листах свого інкогніто! Відзначимо, що спогад про сестру виявився могутнішим, ніж усі суспільні перепони. Цей спогад загартував волю Модести, і ніякі спокуси не примусили б її порушити свій обов'язок щодо батька й родини. Але які бурхливі пориви ховалися під її зовнішнім спокоєм! І чи могла мати не здогадуватися про них?
Назавтра близько полудня Модеста й пані Дюме повели пані Міньйон на прогулянку й посадовили її на сонечку, серед квітів. Сліпа обернула в бік океану своє бліде, змарніле обличчя, вдихнула духмяне морське повітря і взяла руку Модести, що сиділа поруч на лаві. Проте мати не зважилася поставити дочці пряме запитання. Розгадавши її любов, вона наперед прощала її, але й хотіла остерегти, бо Модеста здавалась матері створінням винятковим — як і вдаваному Каналісу.
— Хоч би твій батько повернувся вчасно! Якщо він забариться, то знайде живою лише тебе з тих, кого любить! Модесто, пообіцяй мені ще раз, що ти ніколи його не покинеш,— сказала вона з глибокою материнською ніжністю в голосі.
Модеста піднесла материні руки до губів і, поцілувавши їх, відповіла:
— Невже мені треба повторювати свою обіцянку?
— Ох люба дитино, я ж бо сама покинула свого батька і подалася за чоловіком! А мій батько був тоді самотній, він не мав нікого у світі, крім мене. Чи не за це Бог і карає мене все життя? Прошу тебе, не одружуйся без батькової згоди, залиш для нього куточок у серці, не принось його в жертву своєму щастю, і хай він живе у твоїй родині. Перед тим як утратити зір, я повідомила йому в листі свою волю, і він виконає її. Я просила його зберегти за собою весь наш статок і не тому, що я не довіряю тобі, але чи можу я бути певною в зяті? А я, доню, хіба вчинила розважливо? Одна мить визначила моє життя. Краса, ця фальшива вивіска, не одурила мене; але чи й тобі пощастить так само, бідолашна моя дитино? Якщо й тобі судилася схожа доля, якщо й тебе, як колись твою матір, зачарує чоловіча врода і ти накинеш на когось оком, поклянися мені, що ти не перешкоджатимеш батькові навести довідки про поведінку, душевні якості та колишнє життя твого обранця.
— Я ніколи не вийду заміж без батькової згоди,— відповіла Модеста.
Почувши цю відповідь, мати довго мовчала, і її застиглі риси свідчили, що вона, як то властиво сліпим, поринула в роздуми, міркуючи над інтонацією, яку дочка вклала в свої слова.
— Дитино моя,— озвалася пані Міньйон після тривалої мовчанки,— якщо вчинок Кароліни повільно зводить мене в могилу, то твоєї легковажності не переживе й батько. Я знаю його, він пустить собі кулю в лоб, бо на землі не буде для нього ні життя, ні щастя.
Модеста відступила на кілька кроків від матері, та незабаром повернулася.
— Чому ти відходила від мене? — спитала пані Міньйон.
— Я плакала, матусю,— відповіла Модеста.
— Поцілуй же мене, мій ангеле. Ти нікого тут не кохаєш? Ніхто біля тебе не упадає? — спитала вона, посадивши її собі на коліна й пригорнувши до серця.
— Ні, матусю,— відповіла молода єзуїтка..
— Ти можеш заприсягнутися мені в цьому?
— О, звичайно! — вигукнула Модеста.
Пані Міньйон нічого більше не сказала, але її сумніви не розвіялись.
— Отже, якщо ти вибереш собі чоловіка, твій батько про це знатиме? — озвалася вона нарешті.
— Я пообіцяла це і своїй сестрі, і тобі, матусю. Невже ти думаєш, я можу припуститися легковажного вчинку, щохвилини читаючи в себе на пальці: "Думай про Беттіну!" Сердешна сестра!
Коли Модеста сказала: "Сердешна сестра!", на якийсь час запала мовчанка; потім з погаслих очей сліпої полилися сльози, яких не могла осушити Модеста, хоч вона обіймала коліна пані Міньйон, повторюючи: "Простіть, матусю!" — а тим часом славний Дюме брався схилом Інгувільського пагорба і при тому дуже поспішав, чого досі з касиром ніколи не траплялося.