— Я ніколи не знайду собі чоловіка,— казала вона напередодні переїзду родини Міньйонів у віллу,— який зносив би мої примхи з терплячою добрістю мого батька, з поблажливістю моєї любої матусі.
— Бо вони знають, що ви їх любите, мадмуазель,— сказав Лабрієр.
— Не сумнівайтеся, ваш чоловік зуміє оцінити скарб, який йому дістанеться,— зауважив герцог.
— Розуму й твердості духу у вас більше, ніж треба, щоб привчити чоловіка до послуху,— сказав, сміючись, Каналіс.
Модеста посміхнулася; мабуть, так само посміхнувся Генріх IV, коли почув три різні відповіді на одне підступне запитання, яке він поставив своїм трьом міністрам, щоб вони висловились і розкрили себе перед послом однієї держави.
Все ж таки Модеста явно віддавала перевагу Каналісові, й у день званого обіду вона довго прогулювалася з ним по утрамбованому майданчику між домом і квітником. Судячи з жестів поета та з вигляду молодої спадкоємиці, вона слухала його досить прихильно, й тоді обидві панни д'Ерувіль підійшли до них, щоб порушити цю неприпустиму бесіду наодинці. З притаманною жінкам у таких випадках винахідливістю вони перевели розмову на життя при дворі, на блиск, що оточує найвищі придворні посади. Вони пояснили, яка прірва лежить між вищими та нижчими вельможами двору, і намагалися заморочити Модесті голову, роздмухати її марнолюбство, малюючи їй чи не найзавиднішу долю, про яку за тих часів могла мріяти жінка.
— Якщо ваш син народиться з титулом герцога — це дасть йому великі переваги,— заявила стара панна.— Такий титул важить більше, ніж багатство. Він недоторканий і передається від покоління до покоління.
— Якій же випадковості,— сказав Каналіс, невдоволений тим, що його розмову з Модестою безцеремонно урвали,— слід приписати більше, ніж скромні успіхи пана обер-шталмейстера в тих делікатних справах, де високий титул мав би сприяти його домаганням?
Панни д'Ерувіль кинули на Каналіса погляд не менш отруйний, ніж укус гадюки, але лукава усмішка Модести привела їх у цілковите замішання, і вони не знайшли, що відповісти.
— Пан обер-шталмейстер ніколи не дорікнув вам за те смирення, з яким ви приймаєте свою славу,— сказала Модеста Каналісові.— Навіщо ж висміювати його скромність?
— Просто моєму небожеві досі не пощастило зустріти дівчину, гідну нашого високого становища,— сказала стара панна.— То нам траплялися такі, що володіли тільки достатнім багатством, то такі, які мали лише необхідний для майбутньої герцогині розум. І признаюся, добре ми зробили, що не квапилися, чекаючи, поки Господь пошле нам нагоду познайомитися з дівчиною, в якій поєднаються шляхетність, розум і багатство, потрібні для нареченої герцога д'Ерувіль.
— Зрозумійте, люба Модесто,— сказала Елена д'Ерувіль, відвівши свою нову подругу на кілька кроків убік,— у Франції знайдеться тисяча баронів, подібних до Каналіса, а в Парижі — сотня поетів, нічим від нього не гірших. А до генія йому так далеко, що навіть я, бідна дівчина, змушена за браком посагу піти в монастир, і то відмовилася б від нього! До того ж ви не уявляєте, на що перетворюється молодик, який десять років був під п'ятою у герцогині де Шольє! Воістину лише стара жінка, якій скоро стукне шістдесят, може терпіти ті недуги, що від них, кажуть, страждає великий поет, а найлегшу з них, до речі, в Людовіка Чотирнадцятого вважали за нестерпну ваду. Правда, герцогині це не завдає особливих незручностей, адже він їй усе-таки не чоловік і не завжди перебуває біля неї...
І вдавшись до маневру, до якого жінки часто вдаються у взаєминах між собою, Елена д'Ерувіль почала нашіптувати на вухо Модесті плітки, що їх поширювали про поета заздрісниці пані де Шольє. Ця розмова, звичайна в жіночому товаристві, дає уявлення про те, яка запекла боротьба уже точилася навколо статку графа де Лабасті.
За десять днів думка мешканців Шале про трьох претендентів на руку Модести зазнала помітних змін. Ці зміни були аж ніяк не на користь Каналісові і випливали з міркувань, які мали б навести на глибокі роздуми людей, увінчаних славою. Досить глянути, з яким азартом любителі ганяються за автографами, і стане очевидно, що славетна людина збуджує серед публіки найжвавіщу цікавість. Але мало хто з провінціалів уявляє собі, до яких прийомів удається знаменитість, коли пов'язує краватку, прогулюється бульварами, ловить витрішки або їсть котлету, і тому, коли вони бачать людину, що стала улюбленцем моди або купається в промінні більш чи менш скороминущого успіху, який, проте, завжди збуджує заздрощі, в них вихоплюються вигуки: "Оце так!", "Дивовижно!" та інші в такому ж дусі. Хай там як, а чари чужої слави, навіть заслуженої, діють недовго, а особливо на людей недалеких, схильних до насмішки або заздрісних. Для таких ореол чужої слави спалахує і гасне із швидкістю блискавки. Власне, слава, як і сонце, світить та гріє тільки здалеку, а коли до неї наблизишся, вона стає холодна, як льодовики на вершинах Альп. По суті, лише ті, хто рівний великій людині, справді усвідомлюють її велич, бо вони скоріше, ніж так звані вульгарні шанувальники, перестають помічати в ній вади, притаманні людській природі. Щоб подобатися постійно, поет мусить удаватися до фальшивої люб'язності, властивої людям, яким прощають їхню нікчемність за послужливі манери та приязну мову; бо крім таланту, від поета вимагають також банальних достойностей салонного героя і сімейних чеснот у дусі Беркена. Великий поет Сен-Жерменського передмістя не захотів підкорятися цьому суспільному законові й тому незабаром помітив, як приголомшений подив, спричинений його розбалакуваннями в перші вечори, змінився образливою байдужістю. Розум, якщо ним розкидаються надто щедро, впливає на душу так само, як блискуча вітрина кришталевих виробів на очі. Одне слово, осяйний фейєрверк Каналісових балачок швидко стомив людей, яким, за їхнім висловом, подобалося все ґрунтовне. Змушений незабаром виступити в ролі людини звичайної, поет зустрів на цьому шляху чимало підводних рифів, тоді як Лабрієр зумів здобути прихильність тих, кому спочатку видався відлюдьком. Провінціали захотіли помститися Каналісові за славу, віддавши перевагу його другові. Найкращим людям властиві ці риси характеру. Доповідач палати державного контролю, людина добра й проста, не ображав нічийого самолюбства. Придивившись до нього ближче, усі відкрили в ньому щиру вдачу, велику скромність, здатність берегти таємницю не гірше за вогнетривку шафу і чудове вміння триматися в товаристві. Як політичного діяча, герцог д'Ерувіль ставив Лабрієра значно вище за Каналіса. Поет — мінливий, непостійний і шанолюбний, як Tacco — любив розкіш, велич і влазив у борги; тоді як молодий службовець палати державного контролю мав спокійну й лагідну здачу, жив розважливо, приносив суспільству користь, не сурмлячи про це в усі сурми, ждав винагороди, не напрошуючись на неї, і навіть мав уже деякі заощадження.