Антось. Мамуню, ви зробили... Од всеї душі вам спасибі. Мамо... Ну, добре... Мамо!.. (Обнімає й цілує).
Макар Макарович (зворушено, сердечно, урочисто). Ну, Лено, позволь же мені сказати... Ти знаєш, що луччої нагороди за всі довгі роки своєї наукової діяльності я не мав, як сьогодні, як в цю минуту. Я бачу, що наука все ж таки щось може! Ну, велике тобі, сестро, спасибі і за Антося, і за себе, і за науку. (Луже розчулений, обнімає сестру й гаряче цілує). Спасибі, спасибі. Прощаю тобі твоїх мух, півнів, собак, все... Ти піддержала свій рід і дворянство!
Морочинська. От тільки одно мені... Степане, ти вже не сердься. Що ж робити, може, справді так добре буде. От тільки, щоб не було ніякого весілля. Повінчатись, та й годі. А то ж, я знаю, вони зараз, щоб пить, щоб сватів, гульню... І коли б ще такі неприятні люди... Коли б хоч проста бідна мужича сім'я, а то ці багатії, я не виношу їх. А ще й Клим, там просто така п'явка, такий павук...
Макар Макарович. Ну що там! Не з ним Антон житиме.
Морочинська. Та як не з ним? Зараз же, я знаю, йому захочеться показатись перед всім селом, що от, мовляв, з панами роднюся. Коли бідний простий мужик, якось іначе, лучче... вони й люди кращі, ніж ці багачі.
Макар Макарович. Ну, Лено, що ж робити? Не можемо ж ми його розорить, щоб він тобі на втіху став бідним. Як є, так вже й буде...
Антось. Нічого, мамо, я ж з ним справді не житиму.
Морочинська. Та яка сім'я, такі й діти! Та Ївга... Ой, не лежить моє серце до неї, не лежить...
Макар Макарович. Е, Лено, це ти вже... теє... це неправда. Про батька не буду говорити: не знаю, а про дівчину скажу, що прекрасна дівчина; лице таке, що можна за одне лице повірить їй у всьому. Хороше лице! Вір мені... Лено, я все ж таки на жіночих лицях трошки знаюся. Колись... хе-хе.
Морочинська. Та вже, що робить. От тільки з цим весіллям. Чує моє серце, що вони будуть стоять на тому, щоб було. У них же то й не шлюб, як нема весілля. Вінчання, так то так. А головне — то їхні всякі штуки.
Макар Макарович (весело). Ну, а як і так, то що там такого? Нехай собі! Навпаки, я люблю. Пам'ятаю, гімназистом страшенно любив ці їхні штуки, як ти кажеш. Народні обряди — чого ж, нехай. Каравай там, гілля, чи як то у них називається? Потім співають. Наші селяни знаменито співають на весіллях. От це буде дійсна сільська ідилія! Я радий! Принаймні не дурно поїхав на село.
Морочинська (з мукою). А сусіди? А сусіди що говоритимуть?
Макар Макарович. Які сусіди?
Морочинська. Та які ж,— наші поміщики... Та нас же засміють. Та після того нас нікуди не пустять...
Макар Макарович. Е, знайшла чим журитись! Дурниці, ніхто нічого не буде... Е, тепер не ті часи. Ну що тут такого? Він же не буде все одно з ними жить. Переїде в город. Е, це не має значення. Як ти, Степане, на це? З обрядами чи без?
Степан Макарович (хмуро). Я за те, щоб було все так, як повинно буть, чи то обряд, чи як інакше. Раз входиш в цю среду, то й приймай її так, як вона є. Раз, кажу, входиш.
Антось. Цілком згоджуюсь! Все приймаю! Все! Мамо, не бійтесь, все буде чудесно! (Бачить Гавру ся, що входить у вітальню). Урра, Гаврусь! Пиши оду в честь мене, згода! Наука побідила! І в честь дядюшки Макара!
Макар Макарович. Ну, в честь науки я готов слухать оди. Єсть у тебе, Гаврику? Читай!
Г а в р у с ь (непорозуміло дивиться на всіх, сконфужений загальною увагою). Я не розумію... Наука?
Антось. Наука, наука! (Обіймає його й шепоче щось на вухо).
Гаврусь посміхається. Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Декорація третьої дії. Крізь розчинені двері веранди видно в саду довгий стіл, заставлений наїдками й напитками. Коло столу в різних п'яних позах сидять селяни обох полів і всякого віку. Вони одягнені по-празниково-му, обнімаються, співають, голосно, до крику, балакають. Оддалік чути музику й тупіт ніг. За столом сидять родичі й приятелі ївги та сама Ївга. Вона сидить рівно, прибрана по-городському, але незграбно. Перед
нею книжка, в яку вона дивиться, одповідаючи нехотя на розмови. Антось, розкуйовджений, з розгубленими очима, розмовляє, видно, сам не чуючи себе. Часом дивиться на ївгу і так стоїть якийсь мент, немов не вірячи собі. Тоді стріпується й щось голосно говорить, безглуздо сміючись.
Макар Макарович під натиском Микити, який весь час обнімає його й лізе цілуватись. Лице у Макара Макаровича змучене, він щохвилини озирається, ніби ждучи помочі; щось говорить і часами затуляє вуха
пальцями.
Степан Макарович, Клим і ще кілька дядьків балакають. Степан Макарович оглядається на Макара Макаровича й Морочинську. Морочинська серед бабів, які теж обнімають її, щось зо всіх боків кричать їй у вуха. Вона нарешті не витримує, підводиться й іде до покоїв.
Щось каже до Степана Макаровича. Макар Макарович, побачивши, що Морочинська і Степан Макарович ідуть, теж визволяється від Микити й спішить за ними. Гаврусь стоїть перед чоловічком в дяківській одежі й декламує.
Степан Макарович. Ну, Лено! Не можна ж так. Ну, треба ж... Вернись... Чуєш?
Морочинська (в одчаю). Не можу. Убийте мене, не можу більше. (До Степана Макаровича). Все ти! Я тобі цього ніколи не забуду! Ніколи!
Степан Макарович (обурено). Я! От це мені подобається. Я такий же винний, як той стілець. Треба було по-менше слухать учених братів! А тепер пізно. Іди до них..
Макар Макарович (піднімаючи руки догори). Я, значить, винен? А? О боже! Ні, знаєте, з мене доволі... Я зараз їду. Годі! Дайте мені коней, дайте зараз же!
Степан Макарович. Макаре, не хвилюйся й не кричи. Буде з нас цього трьохденного крику од тих "родичів"
Макар Макарович. І я кричу ще? Я?! Боги мої! Та в мене від вашого крику, од вашого варварства вуха вже позакладало й ще... Та ти розумієш, що я гіршого пекла не можу собі уявити, як це ваше весілля, як ваша тиша сільська...
Степан Макарович. А хто винен? Хто? Хто хотів ідилії, народних обрядів, поезії, караваїв? Хто? Хто молоду кров вливать хотів? Тепер бачиш, що то за кров? Бачиш?
Морочинська (плачучи). Боже мій, боже мій!
Макар Макарович. Я не міг собі уявити, що тут може бути таке... Не міг. Я не знав, що це не селянин, а кулак, що він... що... Я думав, просто чесна сільська собі сім'я. А ти от знав, і ти повинен був...