Не давайте мені сьогодні ніякої відповіді, порадьтеся з сім’єю. Будуть наслідки аналізу, ви скажете свою ціну. Якщо вона мені підійде, я погоджуся, не підійде — скажу "ні" і відійду. Я ніколи не торгуюся.
Селянин, теж по-своєму людина ділова і з біса хитрий, чемно відповів, що він дуже радий, але ще подивиться, подумає, і запропонував випити по чарочці вина.
Андермат погодився; надворі вже сутеніло, і Оріоль сказав дочкам, які знову схилилися над вишиванням:
— Засвітіть-но, дівчатка.
Вони разом підвелись, вийшли до сусідньої кімнати і незабаром повернулись — одна несла дві запалені свічки, друга — чотири чарки без ніжок, чарки бідняків. Свічки з паперовими розетками були запалені вперше — певно, вони прикрашали камін у кімнаті дівчат.
Тоді встав Колос, бо до погреба ходили тільки чоловіки.
Андерматові раптом спало на думку:
— Мені б дуже хотілося побачити ваш погріб. Ви ж тут найперший виноградар, то й погріб у вас, мабуть, чудовий І
Оріоль був зворушений до глибини серця; взявши свічку, він сам повів їх. Через кухню вони вийшли на подвір’я; в сутінках тут ще видно було поставлені порожні бочки, звалені в кутку величезні гранітні жорна з дірками посередині, схожі на колеса з якоїсь здоровенної старовинної колісниці, розібраний прес для винограду — брунатного кольору, з дерев’яними гвинтами та відполірованими від тривалого користування частинами, що раптом заблищали в темряві під променем світла; а далі селянське робоче знаряддя, яке сяяло відчищеною в землі сталлю, наче зброя. Всі ці речі поступово виступали з темряви, коли старий проходив повз них, в одній руці тримаючи свічку, а другою прикриваючи її.
Тут уже пахло вином і сухими виноградними вичавками. Підійшли до дверей, замкнених на два замки. Оріоль відімкнув їх, одчинив і, ввійшовши, підняв над головою свічку, вогник її тьмяно освітив довгий ряд пузатих бочок, на яких стояв ще один ряд, уже менших. Старий спочатку показав, що цей погріб викопано в горі, потім заговорив про те, які вина зберігаються в цих бочках, з якого винограду, скільки їм років, про їхню якість, а коли підійшли до сімейного вина, він погладив бочку, немов улюбленого коня, й гордовито промовив:
— Жараж покуштуєте оцього. Ніяке вино в пляшках не варте його, ніяке — ні бордо, ні будь-яке інше.
Він по-селянському любив вино, що зберігається в бочках.
Колос, що йшов за ним із дзбаном, нахилився й повернув кран, а батько світив йому так ретельно, ніби то була якась важка і копітка робота.
Світло падало на їхні лиця, і в трму світлі старий скидався на прокурора, а син — на солдата-хлібороба.
Андермат шепнув Гонтранові:
— О, який чудовий Тенірс!
А молодик тихо відповів:
— Мені більше подобаються дочки.
Потім вони повернулись в дім.
Довелось пити вино, пити багато, щоб догодити Оріолям.
Дівчата пересіли ближче до столу й продовжували свою роботу, наче в хаті нікого й не було. Гонтран весь час поглядав на них, чи не близнята вони, що такі схожі. А втім, одна була повніша й нижча, а друга — елегантніша. Волосся в обох — не чорне, а темно-каштанове — було гладенько зачісане на прямий проділ і поблискувало при кожному русі голови. Підборіддя і лоб у них були трохи випнуті, як у більшості овернців, вилиці дещо виступали, зате обидві мали чарівні уста, чудові очі, на диво чіткі й рівні брови і звабливо-ніжний колір обличчя. Відчувалося, що виховувались вони не в цьому дому, а у вишуканому пансіоні в монастирі, куди багаті і знатні овернці віддають своїх дочок, щоб вони там засвоїли скромні манери світських панночок.
Незабаром Гонтран, відчувши огиду до червоного вина, яке стояло перед ним, почав штовхати ногою Андермата, щоб уже йти. Той нарешті встав, обоє вони міцно потиснули руки господарям, знову церемонно вклонилися дівчатам, які відповіли кивнувши їм головою і на цей раз уже не підводячись.
Як тільки вийшли на вулицю, Андермат озвався знову:
— Цікава сім’я, голубе! Як добре видно в ній перехід від простолюду до вищих кіл! Син був потрібен, щоб обробляти виноградник, і не платити наймитові,— дурна ощадливість! — він так і лишився селянином. А дівчата — ті вже майже світські панянки. Якщо пощастить, і вони вдало вийдуть заміж, то будуть не гірші за першу-ліпшу з наших жінок, ба, навіть кращі, ніж більшість із них. На цих людей мені так само приємно дивитися, як геологові на гварину третинного періоду.
Гонтран запитав:
— А яка вам більше подобається?
— Яка? Що — яка?
— Яка з цих дівчаток?
— А! Далебі не знаю. Я не приглядався до них і не порівнював. А вам що до того, ви ж не збираєтесь викрасти котрусь із них?
Гонтран засміявся:
— Та ні! Але я радий, що мені хоч раз пощастить побачити таку свіжість, якої в нашому колі ніколи не буває. Мені приємно дивитися на них, як вам на картини Тенірса. Для мене немає нічого приємнішого, ніж дивитися на гарну дівчину, однаково де, однаково, якого вона стану. Для мене це витвір мистецтва, такі собі дрібнички. Я їх не колекціоную, але милуюсь ними, милуюсь пристрасно, як митець, мій любий, як переконаний і безкорисливий митець! Що ж поробиш, кохаюсь у цьому! До речі, чи не можете ви позичити мені п’ять тисяч франків?
Андермат спинився й гостро буркнув:
— Знову?
Гонтран відповів простодушно:
— Як завжди!
І вони рушили далі.
Андермат озвався:
— Куди ви, — хай йому чорт, — діваєте гроші?
— Витрачаю.
— Авжеж, тільки надміру витрачаєте.
— Дорогий друже, я так само люблю витрачати гроші, як ви — здобувати. Розумієте?
— Чудово, але ж ви їх не здобуваєте.
— Це правда. Не вмію. Не можна ж всього вміти. Ви, наприклад, умієте їх здобувати і зовсім не вмієте витрачати. Вам гроші потрібні тільки на те, щоб давати прибуток. А я здобувати їх не вмію, зате витрачати вмію чудово. Вони дають мені безліч такого, що ви знаєте тільки з назви. Ми й створені для того, щоб стати родичами. Ми чудово доповнюємо один одного.
Андермат пробурчав:
— От божевільний! Ні, п’ять тисяч франків я вам не дам, а півтори позичу, бо… бо за кілька днів, ви, може, будете мені потрібні.
Гонтран спокійно відказав:
— Тоді я беру їх, як завдаток.
Андермат поплескав його по плечу.
Вони увійшли в парк, освітлений ліхтариками, що висіли