Отже, Поль Бретіньї любить її! Від цієї думки Христіана відчувала не страх, не тривогу, а тільки глибоку ніжність, безмежну радість, нову, чарівну радість бути коханою і знати це.
Одне тільки трохи непокоїло її: як він тепер обходитиметься з нею, а як вона з ним? Ця думка бентежила її сумління, і Христіана відігнала її, вважаючи, що, поклавшись на своє почуття, зуміє керувати подіями. Вийшовши в той час, що й завжди, вона побачила Поля — курив сигарету біля дверей готелю. Він шанобливо вклонився:
— Доброго ранку, пані. Як ви себе почуваєте?
Вона відповіла, всміхаючись:
— Чудово, добродію. Прекрасно спала.
І подала йому руку, побоюючись, щоб він не затримав її надто довго. Та Поль тільки легенько потиснув її, і вони почали спокійно розмовляти, так, наче й забули про все.
І за цілий день він нічим не нагадав про його палке вчорашнє освідчення. Кілька наступних днів теж був стриманий і спокійний; Христіана знову відчула довіру до нього. Думала, він догадався, що повівшись сміливіше, образив би її, і сподівалася, твердо повірила, що вони спинилися на тому чарівному щаблі кохання, коли можна любити, дивлячись одне одному в очі, без докорів сумління, нічим не заплямувавши його.
А проте вона старалась не лишатися з ним наодинці.
Якось увечері, в суботу, на тому самому тижні, коли вони їздили на Тазенатське озеро, десь близько десятої години маркіз, Христіана і Поль, лишивши Гоитрана у великому залі казино — він грав там в екарте [21] разом з Обрі-Пастером, Рік’є та лікарем Онора, поверталися до готелю.
Побачивши місяць, що виднів крізь гілля дерев, Бретіньї сказав:
— От якби такоі ночі піти подивитися на Турноельські руїни, гарно було б!
Сама думка про це схвилювала Христіану — місяць і руїни впливали на неї так само, як майже на всі жіночі душі.
Вона стиснула маркізові руку:
— Ой татусю, ти згоден?
Маркіз вагався, йому дуже хотілося спати.
Вона наполягала:
— Подумай, Турноель і вдень чудовий! Ти ж сам казав, що ніколи не бачив таких мальовничих руїн, з отою високою вежею над замком! А які ж вони вночі?
Нарешті він згодився:
— Гаразд, ходімо; але не надовго — подивимось хвилин п'ять і назад. Я хочу лягти об одинадцятій.
— Авжеж, зразу й повернемось. Туди йти щонайбільше двадцять хвилин.
І всі троє рушили в дорогу — Христіана під руку з батьком, а Поль поруч неї.
Він розповідав про свої подоронсі по Швейцарії, Італії. Сіцілії. Описував найяскравіші враження, розказував, яке захоплення відчув на вершині Монте-Роза, коли сонце, зійшовши над громаддям крижаних гір, над закляклим світлом вічних снігів, залило велетенські верховини сліпучо-білим світлом, запалило їх, наче бліді маяки холодних морів у царстві мертвих. Потім згадав про хвилювання, яке пережив біля страхітливого кратера Етни, коли він, маленька комаха, опинився на висоті трьох тисяч метрів, серед хмар, між морем і небом, синім морем унизу, синім небом вгорі,— на краю жахливої пащі землі, безодні, подмух якої забиває дихання.
Поль мальовниче прикрашав свою оповідь, щоб схвилювати молоду жінку; і Христіана тремтіла, слухаючи його* і в її уяві поставали ті величні картини, які бачив він.
Раптом на повороті дороги показався Турноель. Старовинний замок з високою тонкою вежею, потрісканий, поруйнований часом і давніми війнами, стояв на стрімкій скелі — чарівне видиво на тлі нічного неба.
Всі троє спішились, вражені. Нарешті маркіз промовив:
— Справді, дуже гарно; наче збувся сон Ґюстава Доре. Посидьмо п'ять хвилин.
Але нестямно захоплена Христіана вигукнула:
— Ой тату, ходімо ближче! Це ж так красиво, так красиво! Ходімо, благаю тебе!
На цей раз маркіз відмовився:
— Ні, голубонько, я так находився, що з мене вже досить. Якщо хочеш подивитися зблизька, то йди з паном Бретіньї. А я вас тут почекаю.
Поль запитав:
— Ви хочете?
Вона вагалася, — боялась і лишитися з ним наодинці, і образити чесну людину своєю недовірою.
Маркіз повторив:
— Ідіть, ідіть! Я почекаю!
Христіана подумала, що батько чутиме їхні голоси, і рішуче сказала:
— Ходімо.
І вони пішли поруч.
Та вже за кілька хвилин, вона відчула якесь болісне хвилювання, страх, невиразний і незбагненний страх перед руїнами, перед ніччю, перед своїм супутником. У неї раптом ослабли ноги, як того вечора на Тазенатському озері, не корилися їй, підгиналися; здавалося, вони грузнуть у землі, прикипають до неї.
При дорозі, край лугу, ріс високий каштан. Христіана, задихаючись, наче вона бігла, сіла на землю, прихилившись до дерева, прошепотіла:
— Я далі не йду. Звідси чудово видно.
Поль сів біля неї. Вона чула, як сильно і часто б’ється його серце. Трошки помовчавши, він сказав:
— Вам не здається, що ми вже жили раніше?
Хвилюючись, вона не зрозуміла до пуття, що він питає
і тихо мовила:
— Не знаю. Я ніколи не думала про це.
Він сказав:
— А я думаю… іноді… Чи скоріше — відчуваю… людська істота складається з душі і тіла, вони начебто різні, але природа у них, безперечно, одна й та сама і вони можуть відродитися, якщо складові елементи з’єднаються вдруге. І це буде та сама — хоч, може, й не в усьому — людина, вона знову живе, бо в тіло, схоже на те, що жило колись, вселяється душа, подібна до тієї, що колись його оживляла. І ось зараз, у цей вечір, я певен, що це був мій замок, я жив у ньому, воював, обороняв його. Я впізнаю його, він належав мені, в цьому немає сумніву! І ще певен, що любив там жінку, схожу на вас, і звали її, як і вас, Христіаною! Я так певен цього, що немов бачу, як ви стоїте на вершині вежі і кличете мене. Подумайте, згадайте! За цим замком — ліс, що спускається в глибоку долину. Ми часто гуляли в ньому. Літніми вечорами ви були в легкій сукні, а я носив важкі обладунки, і коли ми ходили під склепінням зеленого гілля, вони весь час бряжчали.
Невже не пам’ятаєте? Подумайте ж, Христіано! Ваше ім’я мені таке близьке, ніби я знаю його з дитинства. Коли б ми ретельно оглянули каміння цієї фортеці, то знайшли б це ім’я видовбане моєю рукою! Запевняю вас, я впізнаю свою оселю, свій край, так само, як впізнав і вас, упізнав ще в ту мить, коли вперше побачив!
Він говорив палко і переконано, відчуваючи п’янке натхнення від близькості коханої жінки, від ночі, місяця і руїн.