— Не забудьте, що сьогодні ми всі разом обідаємо в готелі. І візьміть своїх дівчаток, я привіз їм з Парижа невеличкі подарунки.
Домовились зустрітися о сьомій годині у вітальні "Сплен-дід-готелю".
То був пишний обід, на який банкір запросив найвідомі-ших курортників і сільські власті. Христіана сиділа в центрі, а поряд з нею праворуч сидів кюре, ліворуч — мер.
За обідом тільки й говорили що про новий курорт та про майбутнє краю. Дівчата Оріоль знайшли під серветками по футляру з браслетом, оздобленим перлами та смарагдами і, не тямлячись від радощів, як ніколи весело розмовляли з Гонтраном, що сидів між ними. Навіть старша від щирого серця сміялась у відповідь на жарти молодика, який жваво щось казав і в той же час подумки сміливо давав їм таємну оцінку, яку породжують у чоловіка його тіло й душа при зустрічі з привабливою жінкою.
Поль нічого не їв і нічого не казав… Йому здавалося, що цього вечора закінчиться його життя. Раптом згадалося, що минув місяць, рівно місяць відтоді, як вони обідали на березі Тазенатського озера. Він відчув у душі ту невиразну муку, в якій більше передчуттів, ніж болю, муку, яку знають тільки закохані і від якої на серці так тяжко й нерви так напружуються, що найменший шурхіт примушує здригатись, а в голові снують хворобливі думки, і кожне почуте слово набуває гіркого смислу, пов'язаного з тими невідчепними думками.
Коли встали з-за столу, він підійшов у вітальні до Христіани.
— Нам треба зустрітися сьогодні ввечері,— сказав він, — зараз же, негайно, бо я не знаю, коли ми ще зможемо побути на самоті. Пам'ятаєте, сьогодні рівно місяць…
Вона відповіла:
— Знаю.
Він провадив далі:
— Слухайте, я ждатиму вас на дорозі до Ля-Рош-Прадьсра, не доходячи до села, біля каштанів. Зараз ніхто не помітить, що вас немає. Прийдіть, попрощаємось, бо ж завтра ми розлучаємось.
Вона прошепотіла:
— За чверть години я буду там.
І він вийшов, щоб не лишатися в цій юрбі, яка страшенно дратувала його.
Пішов через виноградники стежкою, по якій вони йшли того дня, коли вперше разом милувались Ліманню. Незабаром опинився на великій дорозі. Він був сам-один і почував себе самотнім, самотнім у всьому світі. Безмежна невидима рівнина ще більше посилювала це відчуття. Спинився саме на тому місці, де вони сиділи, де він читав їй вірші Бодлера про красу. Як це давно було! І Поль пригадав, годину за годиною, все те, що сталося відтоді. Ніколи він не був такий щасливий, ніколи! Ніколи не любив так безтямно і разом з тим так цнотливо, так благоговійно. І згадав вечір на Тазенатському водориї,— рівно місяць минув відтоді,— прохолоду лісу, осяяного блідим світлом, срібне озерце і великих риб, що випливали на його поверхню; й дорогу назад, коли він дивився, як Христіана йшла поперед нього, то потрапляючи в тінь, то виходячи на освітлене місце, і краплі місячного світла, пробиваючись крізь листя дерев, падали їй на волосся, на плечі й на руки. То були найсолодші години його життя.
Поль обернувся, щоб глянути, чи не йде вона. її не було, але він побачив місяць, що виплив над обрієм. Той самий місяць, що світив у хвилини його першого освідчення, світив і тепер, у час його першої розлуки.
По шкірі пробіг крижаний дрож. Надходила вже осінь — провісниця зими. Досі він не помічав цього першого подиху холоду, що зненацька пройняв його, як передчуття горя.
Біла курна дорога вилася перед ним, схожа на річку поміж крутими берегами. Раптом на повороті виринула постать. Він одразу впізнав її; ждав, не рухаючись, тремтячи від таємного щастя, що вона наближається, від усвідомлення того, що вона йде до нього, заради нього.
Вона йшла дрібного ходою, не наважуючись гукнути, занепокоєна тим, що все ще не бачить його, бо він стояв у тіні під деревом, ішла, схвильована глибокою тишею, ясною пустельністю неба й землі. А попереду сунулась її чорна, непомірно велика тінь, витягнулась далеко вперед, мовби квапилася принести йому якусь частинку її єства.
Христіана зупинилась, і тінь теж завмерла, лягла, припала до дороги.
Поль швидко ступив кілька кроків до того місця, де на дорозі вимальовувалась тінь її голови. І, немов боячись втратити хоч щось від неї, став навколішки й, нахилившись, доторкнувся губами до краю темного силуету. Як той собака, що, відчуваючи спрагу, плазує на череві до джерела і жадібно п’є з нього, він пристрасно цілував у куряві обриси коханої тіні. Він повз до неї на руках і колінах, вкриваючи поцілунками контури її тіла, немовби устами вбираючи в себе темний і дорогий йому образ, розпластаний на землі.
Вона здивовано і навіть трохи злякано чекала, не наважуючись заговорити з ним, і тільки потім, коли він опинився біля її ніг, підвів голову і, все ще стоячи навколішках, обняв її обома руками, спитала:
— Що це з тобою сьогодні?
Він відповів:
— Я ж тебе втрачаю, Ліано!
Вона втопила пальці в густе волосся друга, підняла його голову і, нахилившись, поцілувала в очі.
— Чому втрачаєш? — спитала, довірливо всміхаючись.
— Бо завтра ми розлучаємось.
— Розлучаємось? Ненадовго, коханий.
— Хто знає! Тих днів, що були тут, уже не повернути.
— Будуть інші, такі ж чудові.
Вона підвела його, повела під дерево, де він стояв, чекаючи її, посадовила біля себе, трошки нижче, щоб можна було покласти руку йому на волосся, і заговорила серйозно, як розважлива, палко закохана й рішуча жінка, яка все передбачила, чуттям угадала, що треба робити, і на все зважилась.
— Слухай, любий, у Парижі я зовсім вільна. Вільям ніколи не цікавиться мною. Йому вистачає своїх справ. Ти не одружений, і я приходитиму до тебе. Приходитиму щодня, коли вранці, до сніданку, а коли ввечері, а то слуги теревенитимуть, що я виходжу в один і той самий час. Ми зможемо зустрічатися так само, як тут, навіть частіше, бо гам нічого буде боятися цікавих.
А він, поклавши голову їй на коліна і обіймаючи за стан, знай повторював:
— Ліано, Ліано, я втрачаю тебе! Відчуваю, що втрачаю!
<адїї трошки дратувала ця нерозумна туга, дитяча туга такого сильного чоловіка, тоді як вона, така слабка порівняно з ним, була така певна себе, певна того, що їх ніщо не розлучить.
Він прошепотів: