Тож він якось провів її чоловіка аж додому й зайшов до них. Сів, поговорив, полестив дамі, а коли в готелі подзвонили на обід, підвівся і сказав:
— Тут так смачно пахне. У вас готують, мабуть, краще, ніж у готелі.
Пані Онора, запишавшись, пробелькотіла:
— Боже мій!.. Якби я зважилась… Якби я зважилась, пане граф…
— Що — якби зважились, люба пані?
— Запросити вас до нашого скромного обіду.
— Далебі… Далебі я не відмовився б.
Доктор стурбовано пробурмотів:
— Але ж у нас нічого немає, ну нічогісінько… Суп, яловичина, курка — та й усе.
Гонтран сміявся:
— З мене досить, я згоден.
І він пообідав у подружжя Онора. Товста господиня раз у раз схоплювалась, брала страви з рук покоївки, щоб та не пролила соусу на скатертину, і, незважаючи на невдоволення чоловіка, сама прислужувала за столом.
Граф похвалив її за обід, поменшання, гостинність і пішов, викликавши у неї палке захоплення.
Потім він знову навідався до них, немов гуляючи, знову напросився на обід і згодом став постійним гостем у пані Онора, куди за давньою сусідською звичкою частенько забігали дівчата Оріоль.
Гонтран годинами просиджував у товаристві трьох жінок, був дуже люб’язний з обома сестрами, але з кожним днем більше й більше виявляв свою схильність до Луїзи.
Ревнощі, які виникали між сестрами, коли він почав залицятись до Шарлотти, тепер набрали характеру войовничої ненависті у старшої і спокійної зневаги у молодшої. У недомовках і стриманому поводженні з Гонтраном потайної на вдачу Луїзи було більше кокетства і загравання, ніж у безтурботній щирій веселості її сестри. Шарлотта, вражена в самісіньке серце, гордо приховувала свій біль, вдавала, буцімто нічого не бачить, нічого не розуміє, ходила на всі зустрічі в пані Онора, ніби все їй було зовсім байдуже. Вдома зоставатися не хотіла, аби не подумали, що вона мучиться і плаче, поступаючись місцем сестрі.
Гонтран так пишався своєю вигадкою, що не втерпів і похвалився нею перед Полем. І Поль, вважаючи її вельми дотепною, весело засміявся. До того ж, він пообіцяв собі не втручатися більше в справи товариша — пам’ятав його двозначні слова і часто занепокоєно думав: "Чи відомо йому щось про мене та Христіану?"
Дуже добре знаючи Говтрана, Поль припускав, що той здатний заплющити очі на любовний зв’язок своєї сестри.* Але чому ж він раніше нічим не показав, що догадується чи знає про цей зв’язок? А Гонтран справді був з тих, хто вважає, що кожна світська жінка повинна мати одного чи кількох коханців, бо сім’я, на думку цих людей, то тільки товариство взаємодопомоги у життєвих справах, мораль — конче потрібний спосіб таїти різноманітні нахили, закладені в нас від природи, а світські правила пристойності — тільки фасад, щоб ховати за ним приємні пороки. Зрештою він і свою сестричку намовив вийти заміж за Андермата й зробив це, якщо не з певними намірами, то, в усякому разі, з прихованою думкою, що цього єврея зможе експлуатувати вся сім’я, і, мабуть, зневажав би Христіану, коли б вона була вірною чоловікові, за якого віддалася заради пристойності та корисливих міркувань, як зневажав би самого себе, коли б не брав грошей з зятевої кишені.
Поль думав про все це, й ті думки хвилювали його душу, душу сучасного Дон Кіхота, схильного, проте, до поступок. Тепер він став дуже обережним у стосунках зі своїм загадковим приятелем.
Отож, коли Гонтран розповів йому, як він використовує пані Онора, Бретіньї засміявся, а через якийсь час навіть погодився піти з ним до цієї особи і дуже охоче розмовляв там із Шарлоттою.
Дружина лікаря залюбки грала роль, яку її примушували грати, гостинно приймала гостей і о п’ятій годині, наслідуючи паризьких дам, частувала їх чаєм із солодкими пиріжечками, які сама готувала.
Коли Поль прийшов уперше, вона зустріла його, як давнього приятеля, посадовила, забрала у нього капелюха і поклала на камін поруч з годинником. Потім заметушилася, заклопоталась, підходила то до одного, то до другого, — огрядна, з величезним животом, — і все запитувала:
— Може б ви перекусили?
Гонтран говорив усякі забавні дрібниці, жартував, сміявся, цілком задоволений. А тоді одвів Луїзу до вікна, а Шарлотта схвильовано дивилася на них.
Розмовляючи з Полем, пані Онора сказала йому по-материнському:
— Милі дітки, вони приходять сюди на часинку погомоніти. Це ж безневинна річ, правда, пане Бретіньї?
— О, зовсім безневинна, пані!
Коли він прийшов удруге, вона фамільярно назвала його "паном Полем" і обходилася з ним трохи по-панібрат-ському.
З того часу Гонтран зі своїм звичайним єхидством розповідав про запопадливі послуги цієї дами. Напередодні він сказав їй:
— Чому б вам не піти погуляти з панночками Оріоль до Сан-Сусі? Дорога туди чудова.
— А ми підемо, пане граф, неодмінно підемо.
— Наприклад, завтра, годині о третій.
— Завтра о третій годині, пане граф. Неодмінно.
— Ви дуже ласкаві, пані Онора.
— До ваших послуг, пане граф.
І Гонтран пояснював Полеві:
— Ти розумієш, у кімнаті, при Шарлотті, я не можу нічого сказати старшій. А в лісі ми з Луїзою зможемо піти вперед або трохи відстати. Ти підеш?
— А чого ж, залюбки.
— Ходімо.
Вони підвелися й помалу пішли широкою дорогою; потім, перейшовши Ла-Рош-Прадьєр, звернули ліворуч і, продираючись крізь густі чагарі, зійшли в лісисту долину. Перебравшись через вузеньку річечку, сіли край стежки і почали чекати.
Незабаром надійшли всі три жінки — попереду Луїза, позаду пані Онора. Обидві сторони вдали, що здивовані зустріччю.
Гонтран скрикнув:
— Як добре, що ви обрали для прогулянки це місце!
Лікарева дружина відповіла:
— Це я придумала!
Далі пішли разом.
Луїза з Гонтраном, поступово прискорюючи ходу, пішли далеко вперед і часом зникали з очей за поворотами вузької стежки.
Товста пані, задихана, бурмотіла, поблажливо поглядаючи на них:
— Що то молодість, ноги самі несуть. Я вже не вженуся за ними.
Шарлотта скрикнула:
— Стривайте, я зараз покличу їх.
І кинулась бігти. Лікарша спинила її.
— Не заважай, дитинко, якщо їм хочеться поговорити. Нащо їх турбувати, вони й самі вернуться.
І, сівши на траву в затінку великої сосни, вона почала обмахуватись хусточкою. Шарлотта кинула на Поля болісний погляд, сповнений благання й розпачу.