Зненацька їй подумалось: "А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?"
Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась.
Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати?
Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї.
— Тобі краще?
— Так, дякую.
— Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його… А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь
жінки… більш-менш… більш-менш… підходящої… Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора.
Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала:
— О ні… ні… не треба її… не треба…
Вільям не зрозумів і сказав:
— Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все-та-ки. Хай прийде до тебе раз чи два.
Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: "Іди… зараз же іди по неї… зараз же… йди!"
А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце — таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва.
І вона прошепотіла:
— Гаразд, поклич пані Онора, я згодна.
Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма:
— Це правда, що пан Бретіньї одружується?
Андермат спокійно відповів:
— Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити.
Вона озвалася ще:
— З Шарлоттою?
— З Шарлоттою.
Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки-но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав:
— Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе!
Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки.
— Принеси її,— мовила вона.
Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток.
Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав:
— Глянь, яка гарненька!
Христіана подивилась.
Андермат двома пальцями відхилив легеньке мереживо, й вона побачила личко дитини, таке крихітне, таке червоне личко з заплющеними очима і губками, що ледь ворушилися.
Схилившись над цією істотою, що тільки починала жити, вона подумала: "Це моя дочка… дочка Поля… Так ось що завдало мені таких мук… це… це… моя дочка!.."
Відраза до дитини, яка своїм народженням так жорстоко катувала її бідне серце і ніжне жіноче тіло, раптом зникла; Христіана розглядала тепер її з палкою, болісною цікавістю, з глибоким подивом, з подивом тварини, що дивиться на свого первістка.
Банкір сподівався, що вона пристрасно приголубить дитину. І, все ще здивований і збентежений, спитав:
— Ти не поцілуєш її?
Вона тихенько нахилилась над маленьким червоним лобиком, відчуваючи, як він притягує її уста. І коли доторкнулась, коли притулилась до нього, вогкуватого й теплого, теплого від її власного життя, їй здалося, що вона вже не зможе відірвати уст від дитини, що вона припала до неї назавжди.
Щось торкнулося її щоки — то чоловік нахилився, щоб поцілувати її. Він з ніжною вдячністю пригорнув жінку, а тоді захотів приголубити й дочку і, витягнувши губи, ніжно та обережно поцілував її кілька разів у носик.
У Христіани серце стислося від цієї ласки, і вона дивилася на них обох — на свою дочку і на нього… на нього!
Андермат хотів покласти дитину назад у колиску.
— Ні,— заперечила мати, — залиш її ще на кілька хвилин, щоб я відчувала її коло себе. Не говори, не ворушись, залиш нас, почекай.
Вона обняла рукою загорнуте в пелюшки тільце, притулилась лобом до личка, що весь час кривилось, заплющила очі й завмерла, ні про що не думаючи.
Але за кілька хвилин Вільям тихо доторкнувся до її плеча:
— Ну, любенька, будь розважлива! Не треба хвилюватися, ти ж знаєш, не треба хвилюватись.
І відніс дівчинку, а мати провела її очима, аж поки та не зникла за завісою ліжка.
Потім Андермат повернувся.
— То, завтра вранці я пришлю до тебе пані Онора, — сказав.
Вона відповіла вже твердішим голосом:
— Так, голубе, можеш прислати її… завтра вранці.
І випросталась на ліжку, стомлена, розбита і, мабуть, уже не така нещасна.
Ввечері її провідали батько та брат і розповіли місцеві історії: професор Клош спішно поїхав шукати дочку, герцогині де Рамас щось не видно, певно, подалася розшуку-* вати Мазеллі. Гонтран сміявся з цих пригод, виводячи з них комічну мораль.
— На цих курортах діються просто неймовірні речі! Це єдині казкові краї, що існують на землі! За два місяці тут трапляється більше подій, ніж у всьому світі за цілий рік. Можна подумати, води на курортах не мінеральні, а чарівні. І скрізь те саме — в Ексі, Руайя, Віші, Люшоні, як і на морських курортах — у Дьєпі, Етрета, Трувілі, Біарріді, Кані, Ніцці. Тут можна зустріти представників усіх народів, всяких станів, незрівнянних пройдисвітів, мішанину рас і людей, якої не знайдеш більше ніде в світі. А скільки надзвичайних пригод! Жінки тут викидають усякі штуки на диво легко і швидко. В Парижі вони опираються, а на курортах — падають! Чоловіки тут знаходять хто багатство, як Андермат, хто — смерть, як Обрі-Пастер, хто ще гірше… одружуються… як я… та Поль. Смішно й безглуздо!