— Добре, Мар’яно! Завтра зранку їду…
А потім поволі все-таки переступив поріг до передпокою. Мар’яна вийшла за ним до кухні і в півтемноті (в кухні під комином коптіла лучина) провела поглядом його постать до самих дверей.
У сінях Андрій напомацки підняв мостину, намацав рушницю, перевірив, чи набита, і вийшов надвір під вітер.
З заходу навально дуло вогкістю. Навскіс хлистко шмагало мокрим снігом. Під ногами товстою верствою лежали білі драглі. А ще недавно було ясно, здавалось, ішла весна, бриніли в затишку мухи і навіть пробували сили перші бджоли. Раптом усе повернулось — різко й сердито, ніби велика гнівна рука покликала до порядку розшалілу юність нетерпеливості. Був березень.
Андрій вийшов на пасіку. У двох квадратових віконцях Кандорової хижі застигло стояло водяве світло. Повільною ходою, з рушницею на пасі, нагинаючи під низьким капежем голову, Андрій перейшов попід хижкою, переступив через кілька жердин перелазу, пройшов наскрізно садом і вийшов у поле.
Господи, як тут повно чорного настрою часу. Вітер жене над землею згущене зло, чується буря, женуться хмаринності іспанки, лягають тіні і проходить біла, велична, від двору до двору мара, про яку Андрій не раз чув ще за свого дитинства. І торкається невидимий палець твого чола, розкривається череп, виливається мозок, і гасне зір. І нічого більше нема. Андрієві робиться моторошно.
І, хоч як це дивно, але в той самий момент виринають просто і легко інші мислі. Тож саме тепер на селі вечорниці. Міцний, пружний дівочий стан. Під вільною, зібганою сорочкою — міцні і тверді перса. Знайомі і свої, зовсім рахманні, завжди готові на звабу. Така тобі Наталка з тим своїм чортовим сміхом, що виривається з неї, як огонь з вічно горіючої печі, що пече і кличе. Андрій випростовується в темноті і нагадує Демона, що з наміром ловить гріх, щоб чутися дома серед цієї ночі.
А потім поволі перекладає думку на Ольгу, і від того вона ясніє. Тонке, гнучке призначення, якому не можна перечити, бо воно незаперечне. Гріх не має права торкнутись тієї тканини, бо дивіться, які ті очі в неї, яка в них чистість і ясність, і як там повно непорочності, яке те тіло ніжне і хрустке. Коли вона йде — здається, що хвилюється крапля роси на стрункій стеблині.
Довго не пускається Андрій цієї думки, цієї єдиної охорони від непевності. Постійно втручається Мар’яна. Мар’яна? Ти? І як на це відповісти? Якими-такими відтрутливими словами, щоб зупинити все різко, разом, рішуче? Тінь брата стоїть між ними…
Іван і Андрій вели часто розмову, входили психологічно один в одного і виходили назад до себе. І яке у них повне і певне довір’я! Вони говорять собі про школу, у них повна згода, не згадують ні Сопрона, ні Петра, перестали згадувати Таню. Старий Григор ходив, мов лев зі скабкою в нозі — ревів і пирскав, а вечорами сліпав перед паскудною малою лампкою з Євангелієм у руках.
І от про це і думав Андрій, стоячи з рушницею під вітром. Інколи він повертався до вітру спиною, інколи виставляв до нього обличчя. І коли зробилось холодно — пішов під повітку. Вітер зухвало бився в стіни і тряс деревами… І Андрієві пригадалося, що в дитинстві ці самі дерева були для нього тими істотами, що викликали вітер. Дивився, як гаснуть вікна — у батька, у Кандорів, у кухні. Всі, певно, сплять, і тільки з Іванової кімнати все ще вперто, рівно й причаєно виходила назовні легка червінь.
Мар’яна, як вийшов Андрій, пішла до себе, але не відважилась роздягатись, їй усе здавалося, що ліпше не лягати. В кімнаті тепло, під образом лампадка — і це єдине ясне місце. Любила читати, але зараз все у ній бушує, думки наганяють думки, їй здається, що вона пливе в бурю безмежним океаном. Минуле, господарство, Іван, розмови батька — все швидко, швидко приходить, вітається, киває і проходить мимо, а лишається тільки Андрій. Не думала і разом думала. Зачиняє двері і вікна думки. Нічого. Вона проходить крізь стіни. — Я вірна! Я вірна! — кричала вона, а хтось казав їй постійно: — Я вірю тобі.
А Андрій її ніяк не переслідував, а скорше, навпаки. І це, можливо, було те справжнє. Вона була впертою, хотіла боротись, а найгірше, коли була сама з собою, коли не було Івана дома. Та самота налягала на неї тяжкою брилою і збивала її з ніг. її тягнуло до гріха, сама шукала Андрія, а як знаходила, хотіла відразу накинутись, щоб відразу падати ниць. А найгірше, коли в цей час, як от сьогодні, говорилось про добре, про святість. Це були ті краплини води, що падали на червоне від вогню залізо. Мар’яна тоді молилась усіма словами, трималась, як могла, благала прояснення мислі. — Стій! Іване! — кричала її самотня вірність, що, здавалось, топилася в розбушованому морі, і не було кому подати руку спасіння.
Не роздягалася, крутилася сюди й туди, підходила до лутки вікна, виходила на кухню і дивилась через кухонне вікно у тьму. Потім з трудом, мов п’яна, верталася назад, шукала в собі первинні сили і щось рішала. На її неспокій складалися віки. Батько казав про якусь венеціанку, про предка кошового, про старе і давнє. Мар’яні самій іноді здавалося, що в її душі бушує буря тих давніх пристрастей, давно вже згаслих у просторах, але живих і діючих отут, зовсім близько, під лівою долонею, коли положити її на лівій грудині.
І от прийшов на це молодий Мороз. Непомітно й неждано, як все і завжди, хоча направду вона, мабуть, давно чекала на нього в найтаємніших місцях свого дівочого саду. І от не можна вже оминути його, щоб пройти до свого ложа без зайвих дум і дивних поглядів.
А будинок таємниче і темно мовчить. Мар’яні ті темні барви дуже підходять. Вона в них милується, переливає їх через мозок і пальці рук. Це страшна, вічна гра, це буряна пригода, шквал чуття, напруження душі, — і навіть чорні, старі предмети довкруги набирають особливої привабливості. Їй хочеться брати, брати пристрасно і все на оберемок брати, і бігти з тягарем напроти вітру.
Мар’яна вслухалась. — Андрііію! Прихооодь! Не лякааайся! І слухала тривожно, мов птах, що стоїть серед широкого поля, по якому ходять мисливці.
Нагло рішила силою вирватися з цього дивовижного виру і почала швидко, тремтячими руками, зривати з себе одяг. Вона мусить лягти на своє місце, повернути назад думки, вийти з цього простору і брязнути за собою дверима. І була вже в постелі. Уста шепчуть молитву, як нагло в передпокої — кроки. Голова сама зривається з подушки, уста німіють. Слух угадує найтонший позвук і чуття пізнає, хто це є. — Андрію! — кричить її душа німим криком, а коли відчинилися двері в коридор і кроки почали віддалятися, уста її зашептали: — Вернися!