І уяви, Мар’яно! Темнота, тиша, ватран, обриси розбитих фігур, смуги сяйва від ватрану, що бігають, стрибають, нагло зникають, то знов нагло виблискують. Я ніяк не могла сподіватись, і мені ніколи не снилося, що Андрій щось таке придумає, знайде і так майстерно мені покаже. А який був сам Андрій! Він мав вигляд сердитого тигра. Я навіть дивувалась. Але був він, Мар’яно, прекрасний!
І тут Ользі не стало дихання. Вона перервала мову і хвилинку віддихала. Потім жадібно казала далі: — У нього довгі, міцні, костисті пальці, він брав з купи книгу, дивився сердито і кидав книгу назад. Поглянь, каже, мені — і показує діри в стіні. Це, каже, "вони" стріляли. — Хто це вони? — питаю, але відповіді я не дістала.
Було так шкода кидати це місце, Мар’яно. Я мала чудовий настрій. Ольга знов перервала мову, дивилася вгору на образок Матері Божої, що висів над ліжком Мар’яни, і в очах її знов появилися сльози. При цьому в неї вирвалось глибоке зітхання. — і коли вже ми, — продовжувала стишеним голосом, — виходили, я помітила, як Андрій при виході підняв за мною руку. Я це помітила по тіні; він, мабуть, це також помітив, бо саме яскраво горів ватран. У мене, Мар’яно, на хвилинку зовсім завмерло серце. Рука сховзнула і впала, а я відчула зовсім легкий дотик. Ми вийшли, мовчки всілися до саней і від’їхали. Цілу дорогу мовчали.
Мар’яна жадібно слухала, уста її висихали, очі наливались дивним чадом. В уяві поставали сильні, хвилюючі образи, розкривались повні види з книги, вона дивилась на сестру, заглядала до її великих, глибоких, чистих і щирих очей, і їй здавалось, що вона дивиться до колодязя, на дні якого дуже, дуже глибоко горить страшно небезпечний огник, що вибухне вулканом.
— Ти знаєш, — казала Ольга, звівшись і присівши на ліжко сестри. — Я мушу бути справедливою й сказати чисту правду. Я вже себе перевірила. Андрій, скажу тобі, завжди має думку і вміє її висловити. Ти, може, сама помітила: він діє. Він постійно хвилює нашу уяву, Мар’яно. Інколи, наприклад, він обережно підходить до тебе. Ти мене знаєш… Я трохи химерна. Батько так нас виховав, і ми такі є. Але коли підходить Андрій, моя химерність зникає. Він приводить мене до порядку. Здається, він мені каже: будь в першу чергу нормальною, здоровою людиною. А один раз — це, здається, було тоді ще, як ми тільки познайомились — він мені так і сказав: ви, каже, Ольго, ніщо інше, як звичайна російська "кисейна" баришня. Боже, як він мене цим поранив! Я ревла, як худобина, і з того часу я рішила показати йому, що він трагічно помилився. І я це доказую, і я це докажу! Він зовсім подібний до своєї матері.. Він сам про це казав, і, здається, йому це імпонує. А чи помітила ти, як він танцює? Яка в нього легкість руху, хоча загалом він досить тяжкий і навіть незграбний, як і всі вони, Морози. Ти, зрештою, знаєш. А далеко ти з ним тоді забігла?
— Це ти про що? — спитала Мар’яна, хоча догадувалась, про що та питає.
— Тоді… на ковзанах…
— А! До самого Дніпра.
— Ну ж ви й летіли. А ти прекрасно йдеш, Мар’яно. Я слідкувала. Прекрасно! А знаєш, чого він від мене вимагає?
Мар’яна глянула насторожено й допитливо.
— Він вимагає, — казала Ольга, а брови її насупились, — щоб я розмовляла з ним по-українськи.
— Так? — кинула байдуже Мар’яна.
— Ти собі уяви… І скажи — як? Я ж не потраплю висловити в тій мові ні одної думки, а головно — маю переконання, що це, властиво, не мова, а тільки поговірка низів, мужиків, і то малоросійських. І раптом у цей заповідник мужицтва маю чогось втискатись я — і скажи, задля чого?
Але Андрій настоює, і ти знаєш його наполегливість. Він продекламував у тій мові кілька віршів — і навіть нічого. Дуже м’яко. Я вслухалась у слова, і мені здавалося, що кожне слово обгорнуте ватою. Але в пісні ця мова звучить прегарно, а в устах Андрія також. І я цікава, чому це так. Він прочитав мені якусь байку про Арістотеля й Аглаю — філософа і, може, куртизанку. "Тільки мудрість, наука і старші ліііта… Подають проти неї міцного щита". Ліііта. По-російськи було б "ґааада" — два рази А, а там натомість І і А. Але я знаходжу, що не треба в цій мові поважно говорити. А ти, Мар’яно?
— У Морозів ця мова неуникнена.
— Але ж Іван майже нею не говорить. І він не хоче.
— Там ще господарить не Іван, а старий Григор.
— А я тобі, Мар’яно, скажу, що там господарить Андрій.
— Тим більше.
Ольга лиш маленьку хвилинку подумала.
— Я вже думала про це, і дуже шкода.
— Чого тобі шкода?
— Не знаю, як сказати. Це просто почуття. Це, мабуть, і буде революція. Не вгору, а вниз, не згори, а знизу, не небо, а земля. Ах, як це, мабуть. буде дивно колись.
— Ольго! Що ти кажеш?
— А що буде з нашим балем? — Ольга перекинула розмову на зовсім інше.
— Ну… Розуміється — підемо.
— Я дуже хотіла б мати щось нове. На собі і в собі. Це ж для мене перший бал, і я вже питала Андрія, що він думає про цей вечір.
Каже, що буде і буде танцювати, але я хотіла не цього. Я хотіла думки, Мар’яно.
— Ольго! Вже дуже пізно. Лягай. Думки? Якої думки? Ольга глянула на сестру, спитала очима і хитнула головою. Потім ще раз обняла її і ще раз поцілувала.
— Ну, вже йди, — каже нерівно Мар’яна, і Ользі здається, що вона за щось на неї гнівається.
Ольга почала поволі, з перервами роздягатись. Скидала з себе одну річ за одною, зупинялася перед дзеркалом, зазирала собі до очей, придивлялась до своїх рук, до ніг і інколи крадькома посміхалася. Потім довго, байдуже чесала волосся, і думка її при цьому кудись, невідомо куди — за гори, за доли — тікала. Ще потім мила зуби та руки і нарешті лягла. І вже в постелі, прикриваючись, проговорила: — А знаєш… Андрій обіцяв завтра до нас заїхати.
Не дістала ніякої відповіді, повернулась, зітхнула, положила руку під праву щоку, плющила, то знов розплющувала очі, поверталась направо, наліво, горілиць, глибоко зітхала, перебійно схлипувала — і десь над ранок у дівочій кімнаті Лоханських стало тихо.
VIII
З приводу заручин Івана почали напливати привітання. Справжню сенсацію викликало привітання, якого ніхто не сподівався. Привітання від графа Демідова.
Здивування велике. Старий Григор сказав: — І де це він тут у нас взявся? Він доїжджав сюди лиш інколи влітку — на свою дачу в лісі… І то не було це кожного року.