Загально можна думати, що Ленін, духовий творець цієї системи, який в основному намагається перефразовувати Маркса, пристосовуючи його лише, як він каже, до специфічних російських умов, робить усе це, бувши позбавлений свідомості, які саме наслідки його твір за собою залишить. Я думаю, Іване Григоровичу, що це не зовсім так. Я знаю Леніна. Знаю його особисто і знаю його писання. Це людина винятково гнучкого, всестороннього і навіть, я сказав би, далекозорого мислення. Я вже цитував вам його слова, і це не зовсім порожні звуки. За Марксом революція ніяк не сміє залишитися в межах якоїсь одної держави чи народу. Вона мусить обняти цілу планету. Вони її свідомо називають "міравим пажаром". Природа революції приблизно така: вона динамічна в зростанні просторовому і пасивна в зростанні часу, її понесуть і ствердять ноги, руки, фанатизм і брак аналізи, але вона не видержить ніякої конкуренції логічного і спокійного діяння творчої мислі. І коли Ленін потребує накинути революцію Росії, він використовує наш "пролетаріат", але коли Маркс буде далі жадати акції, в світовому масштабі, тоді мало буде нашого природного пролетаріату. Тоді треба буде його створити штучно. Треба буде закласти фабрику пролетаріату, і нею має бути наша нещасна батьківщина. Стояти ж на місці революція не має права!
— Ви мені даруйте за вибух мого патріотизму, але я дивлюся вперед на двадцять-тридцять років і бачу, що це саме загубить Росію. Не вірю й ніколи не повірю, щоби світ захотів так умерти, як умираємо ми. В катівнях, у льохах, у ямах, по двадцять тисяч, з кулею в потилиці. Це було б дійсно негідним тих, що мають музику Бетговена і геометрію Евкліда. Немає найменшого сумніву, що ми спровокуємо світ до грандіозної акції, у висліді якої настане розпад імперії, що творилася протягом тисячі років.
Мені тепер інколи кажуть, що я був лібералом, що водився з революціонерами, що я помагав революції. Нерозумні! Я намагався піймати сутність справи. Але хто, крім мене, це розумів? Вони старанно готовили ґрунт для революції, і от сьогодні бушує п’яний матрос і лисий дворянин.
Вам, Іване Григоровичу, напевно, кажуть: — їдіть на Дін! Захищайтесь! Мій он зять уже майже на фронті. Ви тільки погляньте, як елегантно тримає він свою шаблю. Ну, що ж! Не можу перечити.
І не слід. Він іде виконувати до кінця обов’язки жерця догорілого жертовника. Але захищатись треба було не тепер і не так. Це могли ми робити двадцять-тридцять років тому. Я пробував боротися з глупотою моєї кляси, але це було так само даремно, як ловити хмару. Я намагався втягти інтелігенцію в конструктивну роботу. Я хотів доказати, що не всі графи псярі й дегенерати. Я хотів сказати Горькому, що ваш батько мільйон разів перевищує його філософствуючих босяків. Я хотів підказати Толстому, що князь Андрей може бути потрібною людиною. І коли б іще жив Достоєвський чи Гоголь, я б і їх притягнув до своєї лісничівки, щоб показати, що у нас нема місця для епілепсії і що в Україні живуть не самі шалапути, а що ми хочемо і вміємо творити здорову, квітучу й співаючу культурну верству творчих людей.
Але ті люди — як з одного табору, так і з другого — дивились на мої наміри, як дивиться баран на нові, для нього незрозумілі, ворота. І сьогодні одні з них атакують, а інші йдуть на Дін робити жалюгідні спроби рятувати справу, що протягом ста років валилась, а на наших очах довалюється. Тепер їм Дін поможе, як мертвому кадило. Тепер єдиною надією для рятування справи є час. Треба змусити революцію саму себе зужити, а тоді почати наново. Я не йду на Дін. Тут застане мене Чека. Буду робити всі спроби пережити цей час на місці, бо більше, ніж жити, хочу бути свідком — хто кого переможе: доктрина життя чи життя доктрину? Я все-таки вірю в життя!
На цьому граф скінчив. Іван був, мов стятий громом. Він ще ніде й ні від кого не чув такої суворої логічної мислі. Він вірив у почуті слова, бо йому здавалось, що тепер йому зовсім легко дивитись на світ, — він бачить його, мов крізь шибу вікна. За час розмови більшість присутніх десь зникла, бо не хотіла їм перешкоджати. В залі гриміла оркестра, і по всіх кутках танцювали.
— Я вам схвильовано дякую, графе, — сказав Іван і міцно потиснув графові руку. — Ви для мене відкрили наш світ. Я подібні думки не раз намагався зібрати докупи, але мені це ніколи не вдавалося. Я не міг у них як слід розібратись.
— О! Іване Григоровичу! — сказав на це граф.
— Поживемо — побачимо. Ми ще повинні з вами випити. На столі стояли пляшки, закуски. Іван і граф налили і випили. І саме в цей час Іван довідався, що "зникли" Андрій і Мар’яна. Про це, жартуючи, повідомив Петро.
— Як зникли? Куди поїхали? То ще приїдуть! — захвилювався Іван. Глянув на годинник. — Фу, ти! Друга година. Даруйте, графе, я трохи занедбав обов’язки! — і Іван відійшов.
— Ти, мабуть, спав, — сказав Петро. Іван на це не відповів, був стурбований. — Ах, яка досада!
Іван вийшов надвір, розпитував знайомих. Ольга майже тремтіла і, коли про це оповідала, в її очах бриніли сльози.
— Ніколи, ніколи не дарую цього Мар’яні. І як вона могла? Іван знаходить Сопрона, обидва сідають у другі морозівські сани і їдуть кудись у темноту. Всіма напрямками з невидимих просторів сипався сніг.
На питання Івана (який, до речі, і сам усе знав): "Де ти в дідька пропадав", — заспаний Андрій відповів: — Був у петлюрівців.
— У петлюрівців? — в Івана на устах появляється іронічна складка.
— От уяви.
— Та уявляю. І що ж це були за петлюрівці?
— Дуже цікаві люди, — незалежно сказав Андрій. Іван подивився на нього недовірливо.
— Що? — підняв Андрій голос — Не віриш? Ти цього, Іване, не розумієш. А я розумію. Я йду з ними!
— Куди йдеш з ними? — холодним тоном спитав Іван.
— Я йду! На фронт! — нервово казав Андрій. Іванів тон впливав на нього депримуюче.
— Я не думав, що і в двадцять років можуть бути дітваки, — тим саме тоном докинув Іван.
— Ти, Іване, кажу тобі ще раз, цього не розумієш! Це ніяке дітвацтво.
— Роби, як знаєш! Твоє діло. Що ж торкається мене — я тобі це рішуче забороняю. Навіть думати! Ти віриш, що щось з того буде?
— Так! — пристрасно викрикнув Андрій. — Я вірю, Іване!