Коли він вимовляв ці слова, повіки його повільно піднялися і, здавалося, глибина його душі відкрилась мені, і я міг заглянути туди. Але то була ілюзія. Я певен, що взагалі нікому ніколи не вдалося заглянути в душу Вовка Ларсена. То була зовсім самотня душа — я згодом переконався. Вовк Ларсен ніколи не скидав маски, хоча зрідка вдавав відвертого.
— Я читаю безсмертя в ваших очах,— відповів я і на спробу пропустив слово "сер", бо вважав, що певна інтимність розмови дозволяє це. І я не помилився.
— Гадаю, що ви бачите там щось живе, але це не означає, що воно житиме завжди.
— Я читаю в них щось більше,— провадив я далі сміливо.
— Тоді ви читаєте свідомість. Свідомість життя, яке живе; але не більше, не безмежність життя.
Як ясно він думав і як добре висловлював те, що думав! Глянувши на мене зацікавлено, він відвернувся й почав дивитися на олив’яне море, туди, звідки віяв вітер. Очі його зробились холодні, а лінії рота посуворішали й погрубішали. Він, видимо, був у похмурому настрої.
— А яка мета? — рвучко спитав він, стаючи спиною до мене,— Якщо я безсмертний, то навіщо?
Я мовчав. Як міг я пояснити цій людині свій ідеалізм? Як міг я словами передати почуття, що нагадує музику, яку чуєш уві сні, переконання, яке розумієш, але не годен визначити?
— У що ж ви тоді вірите? — спитав я своєю чергою.
— Я вірю, що життя — це хаос, — зразу відповів він.— Воно подібне до зáкваски, що грає хвилину, годину, рік або сотні років, але кінець кінцем переграєˊ. Великі їдять малих, щоб підтримувати це гранняˊ; дужі їдять кволих, щоб зберегти свою силу. Щасливці їдять найбільше, і процес гранняˊ у них триваліший, ото й по всьому. Що ви скажете хоча б на це?
Він нетерплячим рухом показав на кількох матросів, що поралися з линвою посеред палуби.
— Вони рухаються, але й медуза також рухається. Вони рухаються, щоб їсти, а їдять, щоб підтримувати рух. Оце вам і все. Вони живуть задля свого черева, а черево потрібне їм для життя. Це замкнуте коло, нічого тут не вдієш. Зрештою рух припиняється. Вони більше не рухаються. Вони мертві.
— У них є мрії,— докинув я,— блискучі, осяйні мрії...
— Про те, щоб нажертися,— докінчив він категорично.
— І ще про...
— І ще про те, щоб нажертися. Про більший апетит та про те, як його найкраще задовольнити.— Голос його бринів різко, в ньому не було й натяку на жарт.— Ви подивіться, вони мріють про щасливу подорож, що дасть їм більше грошей, про те, щоб стати капітанами на суднах чи знайти скарби. Коротше кажучи, вони мріють, як краще влаштуватися, щоб оббирати своїх ближніх, як краще спати, мати добру їжу і щоб хтось інший робив брудну, важку роботу. Ми з вами такі самісінькі. Різниці немає, хіба та, що ми їмо більше й краще за них. А тепер я їм і їх, і вас укупі. Але в минулому ви їли краще, ніж я. Ви спали на м’якій постелі, носили гарний одяг і їли смачні страви. А хто робив ті постелі, одяг, страви? Не ви. Ви ніколи нічого не зробили в поті чола. Ви жили з добра, яке нажив ваш батько. Ви мов той птах-фрегат, що кидається на бакланів і грабує у них рибу, яку вони спіймали. Ви один з тих, що створили отой так званий уряд, ви заодно з тими, що вважають себе за панів над усіма іншими, їдять їжу, що виробили інші люди, які б самі воліли її з’їсти. Ви носите теплу одежу, а вони роблять цю одежу, і самі тремтять у лахмітті і ще просять у вас чи в довіреного, що порядкує вашими грішми, дати їм роботу.
— Але все це зовсім інша справа! — вигукнув я.
— Зовсім ні,— він говорив швидко, очі його горіли.— Це свинство, і це таки життя. Яке пуття з того, що свинство буде безсмертне? Який у цьому глузд? Яка мета? До чого воно? Ви не виробляєте харчів. А проте їжа, що ви спожили або викинули на вітер, могла б урятувати життя двадцятьом нещасним, що виробляють ці харчі, але не споживають їх. Для якої безсмертної мети існуєте ви? Або вони? Візьміть, наприклад, себе або мене. Чого варте ваше хвалене безсмертя, коли ваше життя зіткнулося з моїм? Вам хочеться назад, на землю, де є вам розгін для вашого свинства. А моя примха — тримати вас на цьому кораблі, де панує моє свинство. І я тримаю вас, бо на те моя воля. Я або зроблю з вас те, що хочу, або зламаю. Ви можете померти сьогодні, через тиждень або через місяць. Я міг би вас убити зараз, кулаком, бо ви жалюгідний хирляк. Та коли ми безсмертні, то який сенс у всьому цьому? Жити по-свинячому, як ми з вами живемо, невже це, на вашу думку, личить безсмертним істотам? Знову ж таки, навіщо все це? Чому я тримаю вас тут?..
— Тому, що ви дужчий! — випалив я.
— А через що дужчий? — не вгавав він.— Бо в мене міцніша зáкваска, ніж у вас. Невже ви не розумієте? Невже не розумієте?
— Але яка безнадія отак жити! — змагався я.
— Згоден з вами,— відповів він.— Тоді навіщо взагалі рухатися, а значить і жити? Як не рухатися й не бути часткою цієї зáкваски, то не буде й безнадії. Але річ у тім, що ми хочемо жити й рухатись, дарма що воно безглуздо; хочемо, бо така вже природа життя — жити й рухатися, прагнути життя й руху. Якби цього не було, життя давно завмерло б. Тільки завдяки життю, що є у вас, ви й мрієте про безсмертя. Життя, закладене в вас, прагне бути вічним. Ба! Вічне свинство!
Він рвучко повернувся на підборах і пішов геть. Але на краю юта спинився й покликав мене.
— До речі, скільки потяг у вас кок? — спитав він.
— Сто вісімдесят п’ять доларів, сер,— відповів я.
Він кивнув головою. За хвилину, зійшовши вниз подавати на стіл обід, я почув, як він голосно шпетить котрогось матроса.
РОЗДІЛ VI
Вранці наступного дня буря вщухла, і "Привид" ледь погойдувався на спокійній гладіні океану. Вітру не було, тільки зрідка налітав легенький подих. Вовк Ларсен усе стояв на юті, і його пильний погляд був звернений на північний схід, звідки мав повіяти пасат.
Весь екіпаж теж був на палубі — готували шлюпки до мисливського сезону. На борту було сім шлюпок: шість мисливських і капітанський тузик. Команда кожної шлюпки складалася з мисливця, весляра та стерника. На шхуні до екіпажу входили тільки веслярі й стерники, але нести вахту повинні були й мисливці, також підлеглі капітанові.