Мы примемся сейчас:
Зажмурьте правый глаз,
Скажите громко: шнапс!
Михайло і Тетяна (разом). Шнапс!
Солдат. Только и нада. Поди ж ты, хозяйка, в тот угол, там найдешь бутылку с славной запеканкой. Бери ее смело, принеси и поставь на стол, а после подай чарочку. Тут-то мы себя и покажем.
Тетяна. Я боюсь і з місця поступиться!
Михайло. Чого ж бояться, божевільна? Адже ми тут в хаті.
Солдат. Поди, хозяюшка, не бось, поди!
Тетяна (йде боязко до показаного місця, знаходить свою горілку і скрикує, буцім злякавшись). Ох!
Михайло. Чого ти? Піп там таке?
Тетяна. Ох чоловіче! .Далебі, пляшечка з горілкою!.. Це справді, чи не той, що — не при хаті згадуючи?..
Солдат. Полно блажить, хозяйка! Подавай-ка скорей сюда! Вот мы ее без страха отведаем.
Тетяна приносить горілку, ставить на стіл і подає чарку.
Солдат (наливає горілку). Здравствуй, хозяин с хозяйкой! (Випивши, наливає й подає хазяїнові).
Михайло. Жінко! Мені щось моторошно. Чи пити, чи не пити?
Тетяна. Про мене, як хочеш. Адже служивий випив і не здригнувся.
Михайло (бере чарку). А смачна дуже?
Солдат. Знатная запеканочка! Дай бог здоровья тому, кто ее смастерил.
Михайло хоче пити. Жінка здержує його.
Тетяна. Перехрести перше.
Михайло (до солдата). А можна'перехрестити?
Солдат. Не только можно, да и должно.
Михайло (хрестить і випиває разом, потім виявляє здивування та. задоволення). А!..
Солдат. Какова?
Михайло. Та я зроду не пив такої міцної. А налий іще!
Солдат. Погоди, хозяйку прежде попотчую. (Наливає).
Тетяна. Я горілки не п'ю, а чарівної й подавно.
Михайло. Та хоть покуштуй, щоб знала, який смак!
Тетяна. Далебі, боюсь. Може, це така, — як вип'єш, то...
Солдат. Пей, не бось! Право, добрая водка!
Тетяна пригубила, — морщиться, здригається й ставить на стіл.
Солдат. Ин поднеси нам, хозяюшка.
Тетяна (з досадою). От, не видали! Буду їх частувати!.. Вип'єте, коли схочете, й самі.
Солдат. Экая спесивная! (Набік). Будешь посговорчивее. (Випиває й потім підносить хазяїнові).
Михайло (вже напідпитку). Служивий! Чи твоя рушниця стріля?
Солдат. Простачина! Зачем же солдату и ружье, ежели оно будет неисправно? Да тебе на что это?
Михайло. Бо і я умію мітко стріляти!
Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїнові). Ну-ка, выстрели из этова ружья.
Михайло. Та то таки із сього, а то із твого хочеться стрельнути. (Випиває).
Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон із сумки й заряджає рушницю).
Михайло. Жінко, знайди угля або крейди.
Тетяна. От чорт надав забаву! Вікна повибиваєте і стіни подірявите або двері.
Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь.
Тетяна виймає вуглину і подає чоловікові.
Михайло. Де ж би намалювати ціль?
Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столі, бере у Михайла вуглину, іде до печі й на заслоні позначає крапку і круг).
Тетяна (підходить до столу). Ох, мені горе! Пропаде Финтик даром, і я без умислу буду виною його смерті.. Що тут робити? (Трохи замислилась. У той час Михайло біля солдата дивиться на ціль..Тетяна намазує мерщій огниво лоєм із свічки й кладе рушницю на те саме місце).
Михайло. Добре так буде. (Підступає до столу й бере рушницю).
Солдат. Ладно! Становись здесь. Смотри же, целься харашо.
Михайло. Та ну вже, не вчи, будь ласкав (націляється, потім опускає руку). Покійний панотець маленьким іще вчив мене стріляти, і я, бувало, на льоту курей стріляю.
Солдат. Искусный же ты стрелок! Посмотрим теперь твою удаль.
Тетяна (до солдата). Ви богзна-що надумали: вночі в хаті стріляти! Коли за трьома разами не вистрелить, то більш і не треба.
Михайло. За трьома разами? Та я за одним разом так торохну, що й горшки з полиці полетять.
Солдат. Слушай, хозяин — я скажу: раз, два, три!.. По слову "три" тотчас пали!
Михайло. Чую. (Прицілюється).
Солдат. Раз.. два... три!..
Михайло (спускає курок — огню нема). Що це за причина?
Тетяна сміється. Солдат регочеться.
Солдат. Прикладывайся. Пусть жена твоя говорит: раз, два, три!
Михайло. Добре, — кажи, жінко: раз, два, три! (Націлюється).
Тетяна. Раз... два... три!
Михайло спускає курок, — знов нема огню. Регіт.
Михайло (гнівно). Та ну-бо, москалю, к чорту! Це твоя штука. Нащо ти замовив ружжо?
Солдат. Вот те на! Да мне какая нужда заговаривать ружье? Подай-ка, подсыплю пороху на полку: авось выстрелит!
Тетяна (до чоловіка). Та не стріляй! Нехай воно тямиться! Бач, москаль непевний. Розірве рушницю, то поранить із нас кого або і вб'є.
Михайло. Не хочу, не хочу! Не буду стріляти. Мосьпан глузує з нас (сідає)... А їсти притьмом хочеться.
Солдат. Ех, кабы теперь подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков...
Михайло (сміється). Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик лубяний! Скільки між нами вештаєтесь, а й досі не вимовиш: ва-ре-ни-ків.
Солдат. Ну, вареников... Да что ты. Чупрун, об москалях так плохо думаешь? Да я, как захочу, то по-хохлацки говорить буду не, хуже тебя.
Михайло (спокійно) Диво. Може і заспіваєш по-нашому?
Солдат. А почему ж и нет? Слушай в оба.
Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся і ти, Тетяно!
Солдат (співає).
Ой, был, да нима, да поехал на мельницу.
Бедна моя головушка, одна дома осталась. (2)
Девчина моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)
Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж сміється.
Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?
Михайло і Тетяна (разом). Гарно, гарно, нічого сказати.
Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється).
Тетяна. Аж пальці знати! (Сміється).
Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпізнати, — таки немистенно по-нашому! (Сміється).
Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!
Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона співає.
Тетяна. Добре, чоловіче, заспіваю. (Співає).
Ой, був та нема, та поїхав до млина.