Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали і довге гетьмановання Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, — скільки витрати сил на поборення невсипущих коверз! На жаль, і її батько грав тут деяку ролю. Року 1690-го думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві доглядати за поведенням гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причин воно!
Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи!
І чи не велів тепер Господь, щоб донька направила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?..
Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. "Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?"
Кажуть, гетьман хитрець, чоловік влесливий і підступний. А як же йому іншим бути серед тих загальних хитрощів і підступу, серед коверз, котрі, як гадини, чаяться за кождим корчем, здовж кождої стежки? Будь він легковірний і щиросердний, так давно втратив би не тільки булаву, але й життя. І так диво, що такий довгий шлях пройшов серед тих, своїх і чужих, ворогів. Коли б на чисту воду виплив, на гладку дорогу ступив, коли б воно сталося скоро, дай йому Боже!
Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки.
Мотря полюбила її. За той час як лікар позволив хорій розмовляти, вони познайомилися ближче. Тітка Лідія нагадувала Марію Федорівну, тільки була живішої вдачі. Пам'ять мала здорову. Мотря довідалася від неї не одно про молоді літа Мазепи і про його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала: primo voto, secundo voto, tertio voto, така-то а така-то.
Мотря кликала її тіткою, а вона Мотрю донею.
— Тітусю, я завтра встаю.
— Ти? Завтра?
— Так. Лікар мені позволив, під вечір, на годинку, як жару не буде.
— Славити Бога, що так. Тільки ти, дитино, не воюй, вважай на себе, бо з такої хороби нераз сухота буває. Чула, може.
— Може, й чула. Але я сухоти не дістану. Я хочу жити.
— Хто з нас жити не хоче, а диви, скільки людей вмирає.
— Я молода, здорова.
— Молоді найгірше не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть.
— Тітусю!
— Що, дитино?
— Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обіймила її за шию.
— А що робить ясновельможний? — спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею геть розоружила тітку.
— Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли — не ласка, що?
— Ні, не ласка, не цікаві.
— Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав.
— Мене Господь не создав для веретена.
— Гадаєш, до булави? — спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися.
Одна другій долонею загулювала губи, і сміялися ще гірше.
— Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, — сказала тітка.
— Овва, нехай приходить, не страшний, — відповіла Мотря.
— А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.
— А ти — ні?
— Ну, тихо, ша! — І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново.
Мотря вертала до здоровля, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статись від того, що вже було? Батьки заслали її до монастиря, а вона втікла до гетьманової палати... Чи плакати, чи сміятися?
ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ
Сніг перестав падати, брав мороз. Мурувало вікна. Долішні шибки геть укрилися квітками, крізь горішні видно було небо.
Мотря післала до неба свій привіт.
Любила простір і рвалася до нього, а тут мало що не цілий місяць пролежала в постелі.
Скоро вбиралася в плахту і в корсетку і зав'язувала пояс.
Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля зеркала, щоб до ладу довести волосся. Не могла, сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила.
Тітки Лідії не кликала. Її, мабуть, і не було в дворі, вибиралася до сповіді. Певно, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. В дворі тихо. Челядь привикла тихо по покоях ходити. Ах, як наскучила тая тишина Мотрі! Не сотворена вона до монастирського життя. А тут хтозна, чи не доведеться і в монастирі жити?
Відганяла від себе чорні думки. Хотілося соловеїв слухати, не ворон. Соловеї в зимі не співають, а до весни далеко.
Радість мішалася зі смутком. Здоровля поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Мотря чула її в тілі і в душі. В тілі, бо бракувало сил, в душі, бо радості тривкої не було. Хвилювалася. Пробувала ходити по хаті, — важко. Що кілька кроків мусіла спочивати. Видно, німець знає своє діло, видно, ще не пора вставати.
Але годинку можна побути на ногах, лиш годинку...
І Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати. Тихо і пусто. Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало серед неї не впала. Насилу доволіклася до якогось крісла.
— Але ж підтяло мене! Голова крутилася, стіни сунулися злегка. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину, стараючися не думати про ніщо. Відпочивала.
Нараз почула різкі мужеські кроки.
Змінялася варта біля гетьманських покоїв.
Значиться, за цими дверима гетьман, це його кабінет, там він найрадніше перебуває.
Мотря злегка застукала в двері.
— Увійдіть!
Не відчиняла. Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде.
— Увійдіть! Хто там? — почула голос Івана Степановича.
Не відповідала. Коли б до спальні не було так далеко, вернула би туди...
Запізно.
Гетьман встав, пройшов від стола до дверей і поставив руку на клямку. Мотря піднялася з крісла.
— Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, — говорив, врадуваний появою несподіваної гості.