— Знаю і гадаю собі, що з Кочубеями треба раз якийсь лад зробити. Я не мстивий із природи, пригадай собі, як я лагідно розправлявся з тими, що доносили на мене до царя. Певно, що другий на моїм місцю поступав би інакше. Це, може, й не добре, бо заохочує людей до нових доносів. Але ж ті Кочубеї жити мені не дають. А мені треба тепер спокою, я мушу мати вільні руки. Але про це — колись другим разом. А нині я ще раз прошу тебе, щоб ти по святах, нібито з усякими урядовими ділами поїхав до Києва та розвідався в консисторії, чи схочуть там самостійно вирішити моє діло з Мотрею Василівною, чи пошлють його на вирішення в Москву.
— Добре, милосте ваша, — відповів, кланяючись, Орлик.
— А тепер, будь ласка, помагай мені разом з Войнаровським погостити моїх старшин, бо, бачу, надтягають деякі до мене. Ось уже й Ломиковський приїхав.
Перед гетьманський ґанок заїздили сани з генеральними старшинами. Вилазили з них гетьманські достойники із чурами й служками своїми, а гетьманська прислуга відчиняла перед ними широкі двері, знімала теплі шуби, очищувала чоботи від снігу й просила до світлиці, куди входив гетьман, вітаючись з ними та обмінюючись святковими бажаннями.
На обличчях старшин видно було не тільки звичайний святковий настрій і не тільки тую всім відому турботу, що з Україною тепер буде, але також щось невідомого й притаєного, що відносилося до самої гетьманської особи.
Гетьман, добрий знавець людей, зрозумів, що їм уже відомий наклеп про пірвання Мотрі, але вдавав, що не догадується нічого, був, як звичайно в своїй хаті, дуже уважливий, ввічливий і гостинний.
Знав, що це найкращий спосіб, щоб їх милості, генеральні старшини від'їхали в добрім настрої від нього та не поминали злом.
— Чогось-то нашого пана генерального судді немає, — зауважив за обідом Ломиковський. А гетьман відповів:
— Генеральний суддя, Василь Леонтійович, був у мене перед кількома днями з побажаннями святочними і занедужав, так що й пролежати мусів у Бахмачі цілу днину. Годі, щоб він нині знову "фатигувався". Це вже не по його літам.
— Але ж на старшинській раді генерального судді конче потрібно, — докинув хтось.
— Формальної старшинської ради, — відповів Орлик, — годі нам нині робити. Раз, що його милість, наш вельмишановний пан хазяїн, не зовсім добре себе почуває, а, по-друге, тому, що небагато нас приїхало.
— Бо чутка така розійшлася, немовто ясновельможність не бажає собі з'їзду, і якщо ми приїжджали, так це тільки тому, бо не знали, чи вірити тій чутці, чи ні. Немало всякого непевного пускають люди у світ, щоб тільки каламутити воду.
— Добре кажете, милосте ваша, — відповів гетьман, — "щоб каламутити воду". Хто приїхав, тому й дяка від мене, а хто не приїхав, так він і не винуватий, значиться, повірив чуткам. І без старшинської ради посидимо і побалакаємо собі. Я гостям радий та ще на Різдво.
— А ми щасливі, що бачимо нашого пана гетьмана в доброму здоровлю, і бажаємо йому від щирої душі цього здоровля на многі і многі літа.
— Такі тепер часи, що всім нам нічого так не треба, як здоровля і сил нашого милостивого регіментаря.
— Часи то тяжкі, і без великого розуму вашої милості та без його довголітнього досвіду почували б ми себе, як сироти без батька.
Кождий вважав своїм обов'язком докинути якесь гарне, влесливе слово до того вінка признань, який старшини вкладали на голову свого гетьмана.
— Щиро дякую вашмостям, — відповів цей, — що шануєте мене, старого й недолугого, і дуже жалую, якщо не можу або не вмію віддячитися вам гідно. Не раз я собі гадаю, чи не краще було б отсю булаву, — він вказав на булаву, що лежала на столі, — отсю булаву передати в молодші й, може, гідніші руки. Нова мітла краще мете, а в нас чимало є дечого такого, що й вимести треба.
Старшини в один голос заперечили гетьманові. Казали, що вони про те й слухати не хочуть, що воно прямо обижає їх, що не вони з гетьмана невдоволені, а видно, гетьман невдоволений ними.
— Ще ся той не вродив, щоби всім догодив, — відповів Мазепа. — Я це знаю, і ви це знаєте, панове. Але доходить до моїх ушей чимало такого, з чого я можу вносити, що невдоволених моєю особою таки дуже багато, а воно недобре. Тепер Україні такого гетьмана треба, щоб ним були всі задоволені і щоб усі послухали його, якщо він повернеться до них у якійсь незвичайній потребі.
Тут гетьман урвав. Старшини ждали, чи не скаже щось більше. Але, на їх жаль, тільки на цім натяку й скінчилося.
— Нарікає на мене посполитий народ, — говорив гетьман, — що я за шляхтою тягну, а шляхта пише супліки на мене то до короля, то до царя, що я її не досить забезпечую. Тих суплік і в царя, і в Меншиковві, і в других царських урядників чимало. Коли б ви їх прочитали, панове, то побачили б, який то неприхильний до шляхти оцей гетьман Мазепа. І так я все між молотом і ковалом лежу, другого давно вже розтрощило б, але я, дякуючи свому розумові мізерному, все-таки навіть Україну між Дніпром, Случею і Дністром заховую під владою моєю. Народ так вільний і без усякої перепони користується землею. Без перестанку прибувають і нові переселенці, з Молдавії, з Полісся, з Литви, з Покуття. Країна загосподарьовується і все більше й більше набуває справжнього козацького устрою. А все ж таки — Мазепа, пан Мазепа Палія у Сибір запроторив. Мазепа винищує народ!
Старшини обурилися. Це говорять люди, несвідомі діла, наволоч всяка, готова кожночасно ловити рибу в каламутній воді. На них нема що оглядатися. А старшини розуміють гетьмана. Вірно стоять при його боці і готові й голови свої покласти за те саме, чого й він собі бажає.
— Усі? — спитав коротко гетьман і тим питанням, ніби обухом по голові, їх ударив. Мовчали.
— Навіть поміж апостолами, — озвався згодом Кожухівський. — знайшовся Юда. І між нами, не тут, а в краю, може, і є який непевний чоловік, але на нас ваша милість можуть покладатися, як на чотири тузи.
В цей момент підійшов до гетьмана Войнаровський і шепнув йому щось до вуха. Гетьман встав.
— Простіть, панове, але царський чоловік від воєводи приїхав. Треба мені його привітати. — Старшини хотіли роз'їжджатися. Гетьман не пустив.