Трубадур з гітарою співав під вікном любки. Гетьман пригадав собі, що колись Орликові сказав: "Якщо ми не спроможемося на велике діло, то й про нас співатимуть колись таку малу пісню: брень, брень, брень!"
"А невже ж те, що ти дотепер зробив, мале? — питалася гетьмана його власна гордість. — Ти втихомирив бурю на Україні, заставив народ до роботи, збудував церкви, школи, приюти, підготовляєш державнотворчий елемент, муруєш фундаменти під державну будівлю. Ти не закладав рук і не марнував часу!
Я весь свій мужеський вік працював, як віл у ярмі, але якщо мені доля не дасть тепер щасливо довершити діло, то вся та праця піде в забуття. Люди бачать лиш блискучий успіх, муравлина робота окривається в землі. Одна година, в котрій рішається побіда, більше для них значить, ніж довголітні зусилля. Кінцевий акорд рішає про вражіння пісні".
Свічка догорювала. Гетьман сам засвітив другу. Не спішився на сон.
Перед ним лежав ще свіжий лист, не переписаний, а оригінальний. Невправне жіноче письмо говорило нього.
"Милосте моя, Іване Степановичу! Вдячним серцем проняла я Твій дорогий для мене лист. Книжечку прочитала, а обручик ношу на серці, щоб люди не побачили його й н позавидували мені мого щастя. Над Батурином хмарно. Може, як Ваша милість приїде туди, сонце вигляне з-поза хмар. Нетерпеливо дожидаюся тієї хвилини. Рада побачити тебе, Іване Степановичу, у щастю, та здоровлю, і в зичливості до мене за тую любов, котру я для Тебе зберігаю в мойому неспокійному серці. Воно нікому коритися не хоче, лиш своїй власній мрії, а яка вона — Ти знаєш...".
Лист пригадав гетьманові Мотрю. Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі. Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до себе загадками. Невже ж він тій неспокійній душі дасть захист мирний? Невже ж і від нього не відлетить вона на крилах своїх забагів змінливих?.. Не знаю.
Але одного був певний гетьман, а саме, що Мотря не зробить ніякого поганого діла. Не ступить кроком, котрий провадив би у пропасть.
Мотря Кочубеївна не зробить Іванові Мазепі того, що колись Пріся Яненківна зробила Петрові Дорошенкові.
Ніколи!
І гетьман рішився сватів до Кочубея післати.
Сватів чи перше написати лист до Василя?
Це ж товариш старий.
Свати з відмовою — сором, лист останеться в тайні.
Гетьман написав лист.
КАЖУТЬ...
Мотря, хоч як годила своїй мамі, не могла її прихилити до себе.
Любов Федорівна не хотіла жити з донькою під одним дахом і залишила її на замку.
Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір'ї.
Сумно й скучно було Мотрі на замку.
Розважали її дівчата. Особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Синьоока, вертка, швидка, нагадувала весняну пташку. "Мелашка-пташка", — називали її.
Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем'яна до генерального судді то з дарунками, то мз листом. Дем'ян переходив вулицею, поруч того двору, котрому жила Мотря.
Тоді задихана Мелашка прибігала до своєї панночки ніби байдуже, між іншими новинами, доносила їй, що Дем'ян від гетьмана пішов.
— Так що з того? — питала Мотря.
— Та ніщо, прошу ясної панночки, пішов і щось багато поніс.
Але вечером тої днини Мотря виходила в сад і проходжуалася стежкою коло частоколу.
Крізь щілину висувалася рука, Мотря казала: "Спасибі їм, Дем'яне!" — і ховала лист за корсетку, а в Дем'янову руку сунула свій листок.
Дем'ян поступав ще до шинку, щоб зачути городських новин, а тоді конем, що за той час добре відпочив собі, вертав до Бахмача. Мотря бігла у свою світлицю, світила свічку, зачинювала їда засув і на защіпку двері й читала гетьманове письмо. Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав "Вашою Милостею". Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не значала, чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії.
Мотря тужила, за гетьманом.
Осінь додавала туги.
Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чорнілася вода, на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, ніби хмари, зліталися на свою чорну раду.
Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок, що вони місця не можуть собі придбати, раз ніби журяться чогось, то знову чомусь дуже раді: крав! крав! крав!
І серед людей помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини всілякі. Знаходили небіжчиків без голов або пробитих наскрізь осиковими колами; домовини, викинені з могил, являлися ранком на вулицях.
— Не до доброго воно йде, — казали, зітхаючи, дівчата. — Старі люди доповідають, що надходить антихрист, — відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він — бий його сила Божа! — християнський народ поруйнує городи й села, і навіть кісток людських не буде кому передати землі, матінці святій, так і зігниють.
— Бережіться царства антихристового, дівчата! — відповідала Мотря. — Може, він дійсно надходить. І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього.
Дівчата передавали дальше слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист.
— Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи! Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя.
— Так що ж з того?
— Старі люди говорять, що війна буде.
— Війна вже є.
— Але не в нас, а то й до нас вона прийде.
— ІЦо ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тo винен, що наші не вміють обороняти своїх границь? У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край — як хазяйство без тину.
Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге.
— Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить.