— Правду говориш, жінко?
— Так мені. Боже, допоможи отнині і во віки віков.
— Амінь! — доповів Кочубей і Розп'яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло.
— Поцілуй хрест святий! — сказав грізно. Поцілувала.
— Пам'ятай же, щоб не зломила присяги! От що!
— Ні, не зломлю.
— Гаразд! — І знову спитався: — Хто пірвав Мотрю?
— Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хорі лежать.
— А наш візник? Гайдуки наші де?
— Нема.
— Змова. Ніщо друге, лиш змова. І він знов пустився по кімнаті.
— Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди... Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де?
— Нема!
— Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться.
І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич? Не посмів би... Гетьман?.. Неможливо... Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря?..
І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього тому було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій.
Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду...
РОЗМОВА
Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою — секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.
При вікні столик; на нім полотно, мережки, голки, нитки, ножиці.
За столом крісло, з високою спинкою і з м'ягкими подушками.
У кріслі сидить Любов Федорівна.
На ній сірий контуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивового волосся, не крашеного нині.
На колінах часослов; відчинений. Читала. Тепер думає.
Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Знати, недобре спала Любов Федорівна. Лиця пожовкли, — нагадують свіжовиправлену шкіру; уста дрижать.
Лиха на себе.
Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, — не встояла в бою.
Василь Леонтійович був грізний.
Не, пізнала його. В цей мент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли їй по спині. Уперве побачила в нім мужчину... Запізно.
Коли б так зробив був літ тому двацять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині — ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив.
І ненавиділа себе, як побіджену.
Ненавиділа весь світ.
Молиться, але Божі глаголи не заспокоюють її.
Застара, щоб відмінити душу.
Ні, ні! Не пора починати життя наново!
Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Приказувати, а не слухати, може! Тими її приказами росли Кочубеє-ві маєтки, без них скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтійович м'ягкий, як віск.
Якого хто "комплексу", такий хай і остається. А присяга?
Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала передше.
Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула.
Не материнська любов говорила з неї, а страх, — що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний "деспект". Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне?
Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає... Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є;
Він тепер не говорить до неї, лихий, — а дивись, стане приказувати.
Ні, ні! Того бути не може!
Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світу, щоби Мотрі шукали. Мотря — пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий.
Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері, — Василь Леонтійович...
— Ти тут?
— Як бачиш...
— Молишся?
— Так.
— Молися... За себе і за мене... Великі наші гріхи... Бог нас карає, жінко.
— Досвідчає.
— Карає.
— Досвідчає!
— Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.
— Добре сховалася донька перед родителями своїми.
— Перед мамою, — кажи.
— Добра донька перед мамою не втікає.
— Мама мамі не рівна.
— І донька доньці.
— Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.
— Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло.
— Язик твій до нещастя веде.
— То відріж його!
— Жінко! — і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.
Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.
— Вісті якої нема? — спитала, зміняючи голос.
— Якої вісті?
— А про Мотрю.
— Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикметі Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.
— Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас.
— Не з добром їй вертатися до такої матері як ти.
— Зате до батька на крилах прилетить.
— Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш.
— А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий.
— Кращий цукор, ніж полин.
— І полин ліком буває.
Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.
— Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко.