Першого удару дю Круазьє вирішив завдати по людині, яку ненавидів найдужче,— по достойному Шенелю.
Старий добряк жив на Кошарній вулиці в будинку з гостроверхим дахом і забрукованим двориком, стіни якого були обплетені виткими трояндами, що заглядали у вікна другого поверху. За будинком був звичайний провінційний садочок, обгороджений муром, потьмянілим від вогкості. Клумби в ньому були оточені самшитовим бордюром. Сірі, чисто вимиті двері із заґратованим віконечком та дзвінком не меншою мірою, аніж вивіска, свідчили: тут мешкає нотар.
Було пів на шосту пополудні, час, коли старий завжди спочивав після обіду. Він сидів перед каміном у старому кріслі, обтягнутому чорною шкірою, взувши чоботи з пофарбованого картону, які захищали його ноги від жару. Добряк мав звичку ставити ноги на камінні гратки й, розворушуючи вугілля, перетравлювати ситий обід. А Шенель любив добре попоїсти. Та й не дивно. Без цієї маленької вади хіба не був би він бездоганнішим, ніж дозволено бути людині? Він щойно випив чашку кави, і стара домоправителька вийшла з тацею в руках, на якій вона подавала каву вже понад двадцять років; нотар чекав своїх клерків, а потім збирався піти пограти в карти; він поринув у роздуми — і не запитуйте, про що й про кого він думав. Рідко випадав день, щоб Шенель себе не запитував: "Де він? Що він тепер робить?" Йому уявлялося, як Віктюрнієн подорожує по Італії разом з прекрасною герцогинею. Однією з найсолодших утіх для людей, котрі нажили собі статок власною працею, а не одержали його в спадщину, є спогади про зусилля, докладені, щоб його здобути, і мрії про те, як використають вони свої гроші,— тобто вони втішаються і минулим, і майбутнім. Отак і цей чоловік, усі почуття якого злилися в саму тільки відданість, переживав подвійну радість на думку, що його землі, придбані наполегливою працею, так дбайливо вибрані та оброблені, коли-небудь примножать багатство д'Егріньйонів. Зручно вмостившись у старому кріслі, він віддавався радісним надіям, і перед його зором поставала то споруда з розжареного вугілля, зведена його щипцями, то велична споруда майбутнього достатку д'Егріньйонів, відроджена з його допомогою. Уявивши собі молодого графа щасливим, він відчував глибоке задоволення, що зробив це щастя метою свого життя. Шенель не був позбавлений розуму, і не тільки почуття керували його безмежною відданістю; він мав свою гордість, він скидався на тих аристократів, які, відбудовуючи колони в старовинних соборах, велять викарбувати на них свої імена — так і він хотів вписати своє ім'я в сімейні легенди роду д'Егріньйонів. Відтепер у них буде згадано й про старого Шенеля.
В цю мить його роздуми урвалися, бо ввійшла домоправителька. Вона здавалася вкрай розгубленою.
— У нас пожежа, Брігітто? — жартівливо поцікавився Шенель.
— Та майже,— відповіла вона.— Прийшов пан дю Круазьє і хоче говорити з вами...
— Пан дю Круазьє! — тупо повторив старий нотар, і холодне лезо підозри так болісно штрикнуло його в серце, що він випустив з рук щипці.
"Дю Круазьє прийшов до мене! — подумав він.— Наш найстрашніший ворог!"
А дю Круазьє уже ввійшов, скрадаючись, наче кіт, що зачув молоко. Він уклонився, сів у крісло, яке запропонував йому нотар, і показав рахунок на двісті двадцять сім тисяч франків: це була сума (разом з відсотками), видана графові Віктюрнієнові по переказних векселях його, дю Круазьє, коштом, і тепер він вимагав сплати, погрожуючи негайним судовим переслідуванням спадкоємця д'Егріньйонів з усією суворістю закону. Шенель розгублено перебирав векселі і просив ворога, щоб той зберіг усе це в таємниці. І ворог погодився мовчати, якщо йому буде сплачено борг протягом сорока восьми годин... У нього, мовляв, скрутно з грішми, йому довелося виручити кількох промисловців... Одне слово, дю Круазьє пустив у хід усі ті вигадки, якими, одначе, не можна одурити ні людей, котрі просять позичити грошей, ні нотарів. У Шенеля тьмарилося в очах, він ледве стримував сльози. Адже сплатити борг він міг, тільки заставивши всі свої землі за решту їхньої вартості. Довідавшися, з якими труднощами пов'язана для Шенеля виплата боргу, дю Круазьє раптом забув про свою грошову скруту й несподівано запропонував нотареві купити в нього маєток. За два дні все було оформлено і здійснено. Бідолаха Шенель не міг допустити, щоб єдиного нащадка славного роду д'Егріньйонів запроторили на п'ять років до в'язниці за борги. Отже, через кілька днів у нотаря не залишилося нічого, крім контори, будинку та надходжень від клієнтів. І ось пограбований Шенель ходив по своєму кабінету, обшитому мореним дубом, дивився на каштановий сволок, прикрашений мереживним різьбленням, на троянди за вікном і вже не думав ні про свої ферми, ні про свій улюблений маєток Жард. Ні, він думав зовсім про інше.
"Господи, чим усе це закінчиться? Треба повернути хлопця додому й одружити його з багатою нареченою",— казав собі Шенель.
З очей у нього котилися сльози, голова була важка.
Шенель не знав, як почати розмову з панною Армандою і якими словами повідомити їй жахливу новину. Людина, котра щойно сплатила Віктюрнієнові борги, рятуючи честь дорогої йому родини, боялася заговорити про це з тими, кого вона врятувала. Йдучи від Кошарної вулиці до будинку д'Егріньйонів, бідолаха тремтів, як тремтить молода дівчина, коли вона втікає з батьківського дому, передчуваючи, що повернеться туди в розпачі, з дитиною на руках. А панна Арманда щойно одержала від племінника чарівного і лицемірного листа; судячи з нього, Віктюрнієна можна було вважати найщасливішою людиною у світі. Побувавши з герцогинею де Мофріньєз на водах і в Італії, він надіслав тітці щоденник своєї подорожі. Кожна його фраза дихала любов'ю. То він подавав мальовничий опис Венеції, то захоплено розповідав про шедеври італійського мистецтва, про те, в якому захваті милувався він Міланським собором або Флоренцією; тут він малював картини Апеннін, порівнюючи їх з Альпами, там — села, на зразок К'яварі, де все створено для щастя. Бідолашна панна Арманда була так зачарована, що їй ввижалося, як над краями, де він кохав, ширяє ангел, надаючи всій тій красі ніжної і полум'яної барви. Тітка впивалася цим листом від улюбленого небожа, як має впиватися такими листами добропорядна жінка, що достигла в пригашеному вогні притлумлених пристрастей, постійно приносячи всі свої пожадання в жертву на олтар домашнього життя. Ні, вона не була схожа на ангела, як герцогиня де Мофріньєз, вона скидалася : на одну з тих прямих, тоненьких і струнких статуеток, пожовклих від часу, що їх дивовижні скульптори минувшини колись понаставляли в нішах соборів, де від постійної вогкості проростають і тягнуться вгору виткі стебла березки, розквітаючи одного чудового дня над їхніми головами ніжними голубими дзвіночками. І саме такий дзвіночок розквітав у цю мить на очах у непорочної діви: панна Арманда палко полюбила обох закоханих, вона не осуджувала заміжню жінку за її пристрасть до Віктюрнієна, хоча за інших обставин вона, безперечно, її осудила б; навпаки, Арманда вважала б злочином, якби герцогиня не закохалася в її племінника. Тітки, матері і сестри створюють для своїх небожів, синів та братів окремі закони. Отож Арманда подумки перенеслася до Венеції, вона бачила себе серед чарівних, ніби вибудуваних руками фей, палаців, що височіють уздовж Великого каналу. Вона пливла в одній гондолі з Віктюрнієном, і він розповідав їй, яке то щастя відчувати в своїй руці ніжну руку герцогині, відчувати, що тебе кохають, і мандрувати по сріблястих вулицях прекрасної цариці південних морів. І в цю хвилину, коли її опанувало невимовне блаженство, вона раптом помітила, як у кінці алеї з'явився Шенель. Зловісна поява! Пісок шарудів у нього під ногами, ніби сипався з фатального годинника Смерті60 або скрипів під її кістяними босими ступнями. Це страшне шарудіння й нотареве обличчя, на якому застиг безнадійний розпач, завдали старій діві жорстокого удару, як буває, коли людина зненацька повертається з царства мрій до невблаганної дійсності.