— О, тепер я розумію, що таке безчестя. Воно остудило навіть пал мого кохання.
— Сердешний! Стільки щастя і стільки страждань!
Панна Арманда пригортала розпалену голову племінника до своїх грудей, цілувала його в чоло, зрошене, незважаючи на холод, дрібними краплями поту,— так колись святі жінки цілували чоло Христа, загортаючи його тіло в саван.
Блудного сина було доставлено вночі, як він того й хотів, у мирний дім Шенеля на Кошарній вулиці; але випадок захотів, щоб він, з'явившись туди, як то кажуть, потрапив прямо вовкові в пащу. Шенель щойно закінчив переговори про продаж своєї контори старшому клеркові пана Лепрессуара, якого вважали нотарем лібералів, на відміну від Шенеля, що обслуговував переважно аристократів. Молодий клерк належав до заможної родини, яка могла внести Шенелю солідний завдаток у сто тисяч франків.
"Маючи на руках сто тисяч франків,— казав собі в цю мить старий нотар, потираючи руки,— можна погасити чимало боргів. Хлопець, напевне, попався в зуби лихварям. Ми його тут сховаємо, а я поїду в Париж і приборкаю тих собак".
Шенель, порядний, доброчесний, достойний Шенель називав собаками людей, що постачали грішми його улюблену дитину, графа Віктюрнієна!
Майбутній власник нотаріальної контори саме виходив з Кошарної вулиці, коли туди в'їхала карета панни Арманди. Цілком зрозуміло, що поява карети біля дверей старого нотаря у провінційному місті та ще о такій пізній годині не могла не пробудити цікавості в молодого клерка; отож він сховався в ніші якихось дверей і звідти побачив панну Арманду.
"Панна Арманда д'Егріньйон тут? Посеред ночі? Що ж відбувається в д'Егріньйонів?" — подумав він.
Шенель зустрів панну д'Егріньйон із досить таємничим виглядом, прикривши долонею ліхтар, який тримав у руці. Побачивши Віктюрнієна, старий із перших слів, які прошепотіла йому на вухо панна Арманда, зрозумів усе. Він уважно оглянув вулицю — вона була тиха й безлюдна,— а тоді подав знак графові; той вискочив з карети й шмигнув у двір, але на свою погибель. Віктюрнієнова схованка тепер була відома наступникові Шенеля.
— Ох пане граф! — вигукнув недавній нотар, коли Віктюрнієн опинився в кімнаті, двері якої виходили в Шенелів кабінет і куди, отже, можна було пройти, тільки переступивши через труп старого.
— Атож, добродію,— відповів молодик, правильно зрозумівши вигук свого найвідданішого друга,— я вас не послухав і скотився на дно прірви, де мені, либонь, і кінець.
— Ні, ні,— сказав добряк, переможно поглянувши на панну Арманду й на графа.— Я продав свою контору. Я досить попрацював і вже давно мріяв про відпочинок. Завтра опівдні в мене будуть сто тисяч франків, а з такими грішми можна багато чого залагодити. Панно, ви, мабуть, стомилися,— сказав він, обертаючись до Арманди.— Сідайте в карету, їдьте додому й лягайте спати. Справи відкладемо на завтра.
— А він у безпеці? — спитала стара панна, показуючи на Віктюрнієна.
— Авжеж,— відповів старий.
Тітка обняла небожа, зронивши йому на чоло кілька сльозинок, і поїхала.
— Добрий Шенелю, що означають ваші сто тисяч франків у моєму становищі? — сказав граф своєму старому другові, коли вони залишилися вдвох.— Ви, мабуть, не уявляєте собі, наскільки глибока та прірва, в яку я скотився.
І Віктюрнієн розповів про все. Шенель був приголомшений, знищений. Якби не його безмежна відданість, він би не витримав цього удару. Сльози струменіли з його очей, що, здавалося, давно втратили здатність плакати. На кілька хвилин він ніби здитинів, ніби збожеволів — так ото втрачає розум людина, коли бачить, як горить її дім, як полум'я за шибками охоплює колиску її дитини, коли чує, як потріскує у вогні волосся малюка. Він поривчасто випростався, як сказав би Аміо72, він, здавалося, виріс, він підніс угору старечі руки і замахав ними в розпачі й безумному горі.
— Дай Боже, юначе, щоб ваш батько зійшов у могилу, нічого не знаючи! Досить, що ви стали фальшівником, не будьте ж і батьковбивцею! Ви хочете втекти? А що це дасть, адже вам винесуть вирок заочно. Бідолашний хлопче, ну чому не підробили ви мій підпис? Адже я заплатив би, я не передав би фальшивий чек королівському прокуророві! А тепер я безпорадний. Ви мене живцем закопали в могилу. Дю Круазьє! Як нам тепер викручуватися? Що робити? Якби ви вбили когось, це ще іноді прощають, але підробка документа! Сфальшований чек! А час, час минає, летить,— сказав він, показуючи розпачливим жестом на свої старовинні дзиґарі.— Тепер нам потрібен фальшивий паспорт: один злочин за собою другий веде. Але насамперед...— провадив він після паузи,— насамперед треба рятувати честь д'Егріньйонів.
— Проте гроші я не розтратив, вони зберігаються в герцогині де Мофріньєз! — вигукнув Віктюрнієн.
— Справді? — відказав Шенель. — Тоді ще є надія, хоч і дуже слабка. Чи пощастить нам пом'якшити дю Круазьє, купити його? Ми віддамо йому, якщо він захоче, всі родові маєтки д'Егріньйонів. Я піду до нього, розбуджу його, запропоную все, чого він жадає. Я скажу, що то я підробив чек, а не ви. Мене засудять до каторжної праці, але я надто старий і мене мають право тільки посадити до в'язниці.
— Але ж чек виписано моєю рукою,— сказав Віктюрнієн, анітрохи не здивований цією абсурдною відданістю.
— Який йолоп! Пробачте, пане граф. Треба було примусити Жозефена виписати чек! — вигукнув старий, нетямлячись від люті.— Він славний чоловік і все взяв би на себе. А тепер кінець, світ обвалюється на нас,— вів далі старий і знеможено опустився на стілець.— Дю Круазьє жорстокий, мов тигр, не станемо поки що роздрочувати його. Котра година? Де зараз підроблений чек? Якщо він у Парижі, в Келлерів, його можна було б у них викупити, вони погодилися б. О, це таке діло, що один необережний крок приведе нас до загибелі. В усякому разі, потрібні гроші. Добре хоч ніхто не знає, що ви тут, заховайтеся навіть у льох, якщо буде треба. А я поїду в Париж, негайно поїду, я вже чую, як підходить поштова карета з Бреста.
В одну мить старий мовби помолодшав, і до нього повернулася сила, спритність, завзяття. Він швидко зібрав необхідні в дорогу речі, взяв гроші; потім відніс до сусідньої кімнатки хлібину фунтів на шість і замкнув там свого названого сина.