Так міркував бідолашний Шенель, готуючись до нещадної битви, і він оцінював становище правильно. Зрештою, нотар ліг, знемагаючи від пережитих хвилювань і втоми. Та перш ніж заснути, він перебрав подумки всіх членів суду, намагаючись проникнути в таємниці їхніх шанолюбних прагнень і з'ясувати, в який спосіб можна на них вплинути і які його шанси в цій боротьбі. Підвівши короткий підсумок доскіпливому розгляду, якому піддав Шенель сумління цих людей, ми, можливо, допоможемо читачеві більш-менш уявити звичаї, що панують у провінційних судах.
І судді, і прокурори змушені починати кар'єру в провінції, де киплять амбітні змагання, усі мріють про Париж, усі сподіваються коли-небудь вийти на цю широку арену, де відбуваються бучні політичні процеси, де суд тісно пов'язаний з живими суспільними інтересами. Але до цього юридичного раю потрапляє лише небагато обранців і дев'ять десятих судовиків, раніше чи пізніше, мусять назавжди оселитися в провінції. Тому в кожному провінційному суді, в кожній провінційній прокуратурі існують дві різко розмежовані категорії чиновників: одна — це зневірені шанолюби, котрі задовольняються повагою, з якою жителі провінції звичайно ставляться до представників правосуддя, або люди, остаточно заколисані сонним життям глушини; друга категорія — це енергійні, а іноді й справді талановиті молодики, чиїх амбіцій не можуть остудити ніякі розчарування, а прагнення вибитися нагору постійно розпалює темперамент цих жерців Феміди, надає йому майже нестямної фанатичної гостроти. В ту епоху роялізм надихав молодих служителів правосуддя на боротьбу з ворогами Бурбонів. Найнікчемніший помічник прокурора мріяв про обвинувальні промови, прагнув політичних процесів, де так легко було проявити свою запопадливість, привернути увагу високого начальства і піднятися на щабель угору по службовій драбині. Хто з судовиків не заздрив тим своїм колегам, у чиїй окрузі було викрито бонапартистську змову? Хто не прагнув вистежити якого-небудь Карона чи Бертона79 або виявити підготовку до збройного повстання? Ці палкі шанолюби, чиї надії підтримувалися запеклою боротьбою партій, посилалися на державні інтереси та необхідність зміцнити у Франції монархічний лад; вони були далекоглядні, передбачливі, проникливі; вони ретельно виконували свої політичні обов'язки, шпигували за населенням і штовхали його на шлях покори, з якого воно не мало права зійти. Віра в монархію надавала тодішньому правосуддю рис фанатизму; намагаючись виправити помилку старовинних парламентських судів, суди новітні діяли заодно з релігією — можливо, аж занадто відверто. В ті часи правосуддя показало себе радше запопадливим, аніж умілим, воно не так грішило макіавеллізмом, як відзначалося прямотою переконань, що суперечили загальним інтересам країни, яку воно намагалось уберегти від революцій. Але в цілому серед суддівського стану було надто багато буржуазних елементів, а отже, туди легко проникали дріб'язкові пристрасті, породжені лібералізмом, і рано чи пізно правосуддя мало стати конституційним, а в годину рішучої сутички перейти на бік буржуазії... У величезному організмі судочинства, як і в організмі врядування, було чимало ліцемірства або, висловлюючись точніше, духу наслідування, який завжди змушує Францію копіювати королівський двір і таким чином обманювати його з найневиннішим виглядом.
Два описані нами типи представників судової братії були й у тому суді, який мав вирішити долю молодого д'Егріньйона. Голова суду дю Ронсере і старий суддя Блонде належали до категорії тих, що змирилися, не мріяли про якусь кращу долю і назавжди оселилися в провінції. До категорії молодих шанолюбів можна було зарахувати слідчого Камюзо та Мішю, призначеного за протекцією впливової родини Сен-Сінь заступником судді; він розраховував за першої сприятливої нагоди перебратися до Парижа, де сподівався обійняти посаду в кримінальному суді.
Будучи спокійним за своє місце завдяки закону про незмінюваність суддів, дю Ронсере вважав, що аристократія ставиться до нього не з тією пошаною, якої він заслуговує, і тому став на бік буржуазії, прикривши своє розчарування машкарою незалежності; він, мабуть, не розумів, що з такими поглядами буде приречений усе життя залишатися тільки головою окружного суду. Звернувши на цю дорогу, він мимоволі пов'язав усі свої надії на кар'єру з перемогою дю Круазьє та "лівих". Його не любили ні в префектурі, ні в суді. Дю Ронсере мусив ладнати з владою, і через те ліберали не могли довіряти йому цілком. Таким чином жодна партія не вважала його своїм. А коли до того ж йому довелося зняти свою кандидатуру в депутати на користь дю Круазьє, він позбувся всякого впливу і грав лише другорядну роль. Непевність становища дю Ронсере вплинула на його вдачу, він став жовчним і дратівливим. Стомившись від необхідності дотримуватися двоїстої політики, він потай вирішив стати на чолі ліберальної партії і в такий спосіб здобути перемогу над дю Круазьє. Поведінка голови суду в справі графа д'Егріньйона стала першим кроком на цьому шляху. Його можна було вважати типовим представником тієї буржуазії, яка своїми нікчемними пристрастями оскверняє високі інтереси країни; вередлива в політиці, вона сьогодні за нинішню владу, а завтра — проти; вона все компрометує і нічого не захищає, впадає у розпач від зла, якого сама ж таки натворила, і породжує нове зло, не бажає визнати свою нікчемність і надокучає владі, то прикидаючись її слухняною служницею, то поводячись украй нахабно; вимагає від народу покірливості, а сама не хоче підкорятися королю; набридає людям високого духу, яких вона прагне звести до свого рівня, немовби велич може бути нікчемною, а влада — існувати без сили.
Дю Ронсере був довготелесий, сухорлявий і тендітний, із спадистим лобом, з ріденьким темним чубом, з різноколірними очима, з прищавим обличчям, із стиснутими губами. Говорив він з хрипким підсвистом, бо хворів на ядуху. Його дружина, здоровенна, незграбна і пихата особа, захоплювалася найбезглуздішими модами і до безуму любила наряджатися. Вона трималася, мов королева, носила тільки яскраві кольори, а вибираючись на бал, ніколи не забувала накрутити на голову тюрбан — убір, який так люблять англійки і який має величезний успіх у провінційних дам. Прибутки подружжя складалися з чотирьох-п'яти тисяч франків ренти та суддівської платні й загалом становили близько дванадцяти тисяч франків на рік. Хоча обоє були схильні до скупості, проте раз на тиждень приймали гостей — з марнославства. Вірні старовинним звичаям міста, де дю Круазьє запроваджував сучасну розкіш, пан і пані дю Ронсере після одруження нічого не змінили в обставі дому, в якому вони жили і який належав пані. Дім виходив одним фасадом у двір, а другим — у невеличкий сад, повернувшись до вулиці бічною стіною з одним вікном на кожному поверсі, увінчаною стародавнім високим сірим причілком. Двір і сад були обгороджені муром, попід яким тяглася каштанова алея — з боку саду, і службові будівлі— з боку подвір'я. Від вулиці сад відокремлювала поржавіла ґратчаста огорожа; у двір вели ворота, вроблені в мур і накриті широким дашком. Такий самий дашок нависав і над парадним ґанком. Під дашками було темно, душно і затхло. В мурі, що відгороджував дім від сусіднього подвір'я, було пробито кілька віконець, заґратованих, мов у тюрмі. Квіти, здавалося, росли з нехіттю на квадратних клумбах садочка, який перехожі могли бачити крізь ґратчасту огорожу. На нижньому поверсі дому по один бік просторого передпокою з вікнами в сад була розташована вітальня з вікном на вулицю — а в сад можна було з неї вийти крізь засклені двері з невеличким ґанком. Їдальня, така сама за розмірами, як і вітальня, була з протилежного боку. Ці три кімнати цілком відповідали похмурому вигляду всієї оселі. На стелі схрещувалися грубі пофарбовані сволоки, а квадрати між ними були прикрашені стомливим для ока орнаментом у вигляді ромбів з вирізьбленими розетками. Настінний розпис крикливих тонів збляк і закіптюжився. У вітальні висіли довгі, злинялі від сонця штори з червоного шовку і стояли пофарбовані в білий колір, обтягнуті збляклою гобеленовою тканиною меблі. На каміні виднілися дзиґарі часів Людовіка XV та неоковирні канделябри з жовтими свічками, які запалювалися лише в ті дні, коли дружина голови суду стягувала зелений чохол зі старовинної люстри, прикрашеної підвісками з гірського кришталю. Три картярські столи, накриті потертим зеленим сукном, та столик для триктрака були до послуг компанії, яка тут збиралася і яку пані де Ронсере частувала сидром, тістечками, каштанами, цукровою водою та мигдалевим молоком власного виробництва. З деякого часу вона стала раз на два тижні подавати гостям чай з досить несмачним печивом. Кожні три місяці дю Ронсере влаштовували великий обід з трьома перемінами, про який наперед роздзвонювали по всьому місту; він подавався на препоганому посуді, але був приготовлений з тією майстерністю, якою відзначаються лише провінційні куховарки. Цей бенкет, гідний Гаргантюа80, тривав шість годин поспіль, бо голова суду намагався затьмарити вишукані обіди дю Круазьє щедрістю, на яку здатні лише скнари. Отже, весь стиль життя дю Ронсере у всіх дрібницях відповідав його вдачі та невизначеному становищу. Сам не розуміючи чому, вдома він бувати не любив, але не зважувався бодай на дрібні витрати, щоб змінити усталений порядок, бо з особливою втіхою відкладав щороку сім-вісім тисяч франків, мріючи якомога краще забезпечити свого сина Фаб'єна, що не бажав стати ні суддею, ні адвокатом, ні державним службовцем і доводив батька до розпачу своїм байдикуванням. Через Фаб'єна в голови суду виникло суперництво з його заступником, старшим суддею Блонде, який уже давно познайомив свого сина Жозефа з родиною Бландюро. Ці багаті торговці полотном мали єдину дочку, саме з нею і мріяв одружити свого Фаб'єна голова суду. А що шлюб Жозефа Блонде залежав від його призначення помічником судді, чого Блонде-старший сподівався домогтися для нього, подавши у відставку, то голова дю Ронсере всіляко перешкоджав намірам старого судді і потай обробляв батьків дівчини. Якби не історія з молодим д'Егріньйоном, підступний голова, значно багатший, аніж його суперник, мабуть, домігся б перемоги над батьком і сином Блонде.