Душа прокидалася від золотого сну і вертала на звичні круги своя…
Але минуло трохи більше півроку, і я знову кинувся в ринок, як в ополонку, з головою. Перший том "Листя землі", результат п'яти років тяжкої роботи, лежав у видавництві без руху — не знаходилося паперу. Бредучи по Києву у сумних роздумах про те, що література нині нікому не потрібна, ані суверенній державі, ані людям, настрашеним суспільними перемінами, я побачив на столику кооператора, серед численних фоліантів про техніку сексу, скромний "Довідник тваринника-любителя". І, звичайно, придбав. І, звичайно, повернувшись додому, засів, а точніше — заліг за читання. Нема нічого приємнішого, аніж у теплій міській квартирі серед зими лежати на м'якій тахті і почитувати отакі книжки. Ми усі хоч і пишемося інтелігентами, а в глибині свідомості — селяни. Фермери-теоретики, фермери-мрійники. Господарі хуторів, якщо ближче до української традиції.
Давно уже я не читав з такою жвавою зацікавленістю. Корови, свині, вівці, кози, кролі, кури, індики, бджоли — усе подумки приміряв до своєї садиби у Халеп'ї. Уподобав я голубів, кролів і кіз. Голубів, бо, як писалося в "Довіднику", вони самі себе забезпечують кормами і, якщо у господарстві є із сотня голубів, "можна без особливих затрат одержати близько півтора центнера високопоживного дієтичного м'яса". Але — проблема: хто скручуватиме їм голови? Якщо до кожного голуба кликати сусіда і ставити йому могорич, надто дорогим виявиться те дієтичне м'ясо. Знову ж — птах миру… Пережитки соціалізму усе ще таїлися в глибині свідомості і не хотіли поступатися перед реальністю ринкового буття. Не вельми великої турботи, залишаючи час для писання романів, вимагали кролі. Але вони—мусили сидіти у клітках. Я ж, як письменник-гуманіст, не терпів коло себе жодного символу неволі. Якось приблудився до нас кріль. Сусіда позичив клітку. Але, коли я в перерві між сценами роману виходив на подвір'я, починалася внутрішня драма. Я бродив по схилі гори, зеленіла трава, зацвітали півонії, земля і небо закохано усміхалися одне до одного, а кріль — сидів у темній клітці, за ґратами. І я маніфестував біля вікна Іринчиного кабінету: "Свобода кролю!" Аж поки дружині це обридло і вона випустила кроля з клітки. Спершу усе було гуманно і вкрай демократично: кріль розгулював по схилу, скуб травицю, я спокійно писав роман. Правда, пес Жульєн дивився на вільного кроля, як консерватор на демократа, а може — навпаки. Все ж я вірив у можливість плюралізму і високу політичну свідомість Жульєна, директора майбутнього Музею живого письменника. Але наступного дня ми знайшли захмілілого від демократії кроля у підвалі з розірваним боком…
Отже, я зупинив свій вибір — на козах.
На початку весни їхав машиною в Халеп'я. При виїзді з Українки попросилася в машину симпатична, щебетлива молодичка: "Оце мушу щодня після роботи теліпатися у Киселівку. Тітка померла, хату на мене переписала, разом з козою. Я б уже ту козу й продала, та якби ж — у добрі руки. Бо не коза, а ферма — по шість літрів молока влітку давала!" Чи то я гарній молодичці поспівчував, чи вже хвилина така настала, коли треба нарешті від хутірських мрій перейти до хутірської практики, але повертався я з Киселівки без ста карбованці" у кишені, зате — з козою у салоні машини. Спершу коза дивилася крізь скло на світ Божий, ніби хотіла запам'ятати дорогу, якою її везуть у невідомість, а потім зітхнула і вляглася клубком, упокорившись долі.
Доктор Жульєн зустрів гостю насторожено. Пам'ятаючи про долю кроля, я зачинив козу в підвалі. Та уже й вечоріло. Зварив каструлю картоплі, засмачивши маслом, трохи з'їв сам, решту одніс козі. Нагріб листя і вистелив куток підвалу, поставив відро з водою. Поки мив посуд, годував пса, настала ніч. У ліжко того вечора лягав з достоїнством справжнього господаря. Розгорнув "Довідник тваринника-любителя": "Козячий гній за ефективністю переважає коров'ячий у п'ять разів". Це мене ще більше втішило, і я легко заснув, без думок про долю народу і красного письменства. І наснилося мені, що я— на ринку Бессарабському, у білому халаті, гній козячий продаю. І підходить нібито до мене сам…
І тут мене розбудило мекання кози. Коза не мекала, а — сурмила, здавалося — на усе Халеп'я, на весь білий світ. Сурмила, товклася по підвалу і стукала рогами у двері. А кімната моя — над підвалом. Щось тривожно-містичне було в тому сурмінні, в тій товкотнечі — десь чи не під землею. Уже світало, але туман над городом висів так густо, що лампочка біля гаража ледь блимала крізь його вогку вату. Невиспаний, чортихаючись на невгамовну козу і час передринковий, я одягся, відчинив двері підвалу. Коза кинулася у двір як ошаліла, але побачила на стежці Доктора Жульєна, зупинилася, наставила ріжки. Жульєн гавкав, коза мекала і тупотіла по бетонних плитах доріжки копитцями. "О, Григоровичу, то ви — розбагатіли, з молочком будете, на базар скоро понесете!.." — загукала з туману, через розповнілу Жолудівку, сусідка. Я знайшов довідок Жульєна і прип'яв своє рогате надбання до окоренка яблуні. Картопля, засмачена маслом, була неторкана, а відро — перекинуте. Я знайшов у "Довіднику" розділ про утримання і годівлю кіз. З добового раціону кози у мене надлишок був хіба що віників — дві берези біліли на садибі. Я поставив на плиту баняк з водою, висипав усі макарони, які знайшов у своїх запасах, побіг до берези по гілля. Коза жалібно мекала, пес войовничо гавкав на козу. Нарешті я їх розвів: козу — знову у підвал, Жульєна причинив на веранді. Одніс козі баняк з макаронами, в'язку березового гілля і сів нарешті працювати. Назавтра мав головувать на літературному вечорі, у Києві. Треба було підготуватися. Жульєн обережно підвивав на веранді, коза ридала ніжним голосом у підвалі і стукала ріжками в двері. Я подзвонив на колгоспну ферму, ветеринарові, попросив терміново приїхати. "А ковтнуть буде?" — "Буде!"— пообіцяв я. Поки що на козу — самі видатки, а прибутків — жодних. Та що вдієш: ринок є ринок.
Ветеринар прикотив на велосипеді. На козу глянув мельком, крізь пройму дверей: "Ковтнімо, Григоровичу, бо душа — просить". — "А що ж — із козою?" — "Коза ваша — окотиться не сьогодні-завтра. Гостріть ножа — пуповину перерізатимете". — "Як — пуповину?!" — "А так: обріжте козеняті, як вийде плід, на ширину долоні од животика, а кінчик обов'язково змажте йодом. Діло просте, житейське. А колись од баби своєї роди приймав, а тут — коза". Коли ветеринар од "їхав, заднє колесо велосипеда наздоганяло переднє. "Ще одна така консультація… — засумнівався я в своїх підприємницьких здібностях, але скоро утішився: — Козенята — це теж гроші.